Посилках з США в Україну

Новини для українців всього свту

Tuesday, Sep. 18, 2018

«Волинь» Смажовського — не «Джанґо» Тарантіно

Автор:

|

Жовтень 20, 2016

|

Рубрика:

«Волинь» Смажовського — не «Джанґо» Тарантіно

Волинь

Тема Волинської трагедії після нетривалого затишшя знову виходить на перші шпальти польських видань, провокуючи до «асиметричної відповіді» українських політиків і публіцистів. Причиною активізації історичного протистояння став вихід на екрани фільму «Волинь» режисера Войцєха Смажовського.
Для тих, хто бажає розібратися в історичному реалізмі стрічки, корисним стане інтерв’ю відомого польського історика Ґжеґожа Мотики для видання Gazeta Wyborcza. Адже він був одним із історичних консультантів фільму. В цьому інтерв’ю історик прогнозує, що нова стрічка Смажовського не припаде до душі українським глядачам.
«Для української сторони фільм, який би правдиво відображав історію, мав би бути чимось на зразок «Джанґо» Квентіна Тарантіно, з упівцями як невільниками, котрі чинять помсту», — пояснює історик. Але «Волинь» — не «Джанґо», а Смажовський — не Тарантіно. Фільм спровокує запекліші суперечки, заангажує до них більше коло учасників. Це добре чи погано? На переконання Мотики — корисно. Вже хоча б тому, що в суперечці народжується істина: «Для тих, хто бажає, аби поляки й українці вічно сварилися, кращим варіантом було б, щоб справа Волині залишилася незалагодженою. Натомість загострення проблеми за допомогою популярного фільму змусить політиків докладати зусиль для врегулювання чинного конфлікту пам’яті. Ось чому я не згоден з тими, хто каже, що краще б «Волині» взагалі не було».
Ґжеґож Мотика нагадує, що у квітні минулого року Верховна Рада (ВРУ) ухвалила закон про визнання Організації українських націоналістів й Української повстанської армії борцями за волю України. На думку історика, це рішення українських депутатів створює небезпеку заморожування в Україні дискусії про українсько-польське протистояння у часи війни. Адже закон, крім іншого, передбачає покарання для тих, хто заперечуватиме сказане в ньому.
«Теоретично може бути покараний, наприклад, Адам-Даніель Ротфельд (колишній міністр закордонних справ Польщі, — Ред.), бо він розповідав про «банди УПА». Звісно, польські автори якось дадуть собі з цим раду. Значно серйознішою проблемою це є для українських істориків, котрі тепер можуть боятися писати відверто», — бідкається д-р Мотика.
Ще одним прикрим моментом в історії з цим законом є те, що його було схвалено ледь не зразу ж після виступу у сесійній залі ВРУ тодішнього польського президента Броніслава Коморовського. Тож варто було очікувати, що польська реакція — лише питання часу.
Історик пригадує, як 2014 року у Яремчі відбулася зустріч українських і польських істориків. «Я тоді попереджав, що в нас є заледве кілька років, щоб у спокійній ситуації поміркувати над вирішенням волинського питання та запобігти спалаху великих емоцій по обидва боки кордону, — згадує науковець. — Можливо, ситуація не набула б такого загострення, якби у Варшаві внаслідок виборів 2015 року не змінилася влада. Проте правоконсервативна партія «Право і справедливість» («ПіС») відібрала у лібералів із «Громадянської платформи» спершу президентську посаду, а потім і уряд».
«ПіС» просувала термін «ґеноцид» (щодо волинських подій 1943-го. — Ред.). А після перемоги на виборах опинилася перед необхідністю виконувати очікування електорату. Тим більше, що наближалася прем’єра «Волині».
Отже, стрічка підігрівала емоції, ще навіть не вийшовши на екрани. Чи варто очікувати, що її вихід у широкий прокат створить ефект вибуху у національно-емоційні царині? Навряд чи, принаймні не в тому напрямку, як багато хто очікував. Так, бандерівців Смажовський зобразив жорстокими й безпощадними, проте й представники польської самооборони у нього — аж ніяк не білі та пухнасті. Чого вартує сцена, де польські месники брутально вбивають родину українця з дружиною-полькою.
«Прошу звернути увагу, що польські нападники — це не організований відділ, а якась група самостійних месників, тож ситуація могла мати місце, — розповідає д-р Мотика. — Адже до липня «Армія крайова» (АК) на тих теренах не мала партизанських підрозділів. Без сумніву, ця сцена, взята безпосередньо з прози Станіслава Сроковського, збудить по польському боці сильні емоції. Але я б трактував її символічно, а не дослівно. Вона має нагадувати про польські акції помсти. Треба пам’ятати, що наймасовіші вбивства українців відбувалися не на Волині, а на теренах сучасної Польщі. Не можу погодитися з тими, хто стверджує, що вони були незначними, але також не ставив би знак рівності між діями АК і УПА».
Є у стрічці й момент, з яким Ґжеґож Мотика рішуче не погоджується. Мова йде про сцену свячення ножів. У фільмі цю процедуру здійснює греко-католицький священик. Смажовський зняв цю сцену, послуговуючись розповідями представників так званого кресового середовища. Насправді ж жодних доказів того, що якийсь служитель Церкви здійснював такий обряд 1943 року, немає. Тим більше це не міг робити представник УГКЦ — церкви, яка мала мізерну презентацію в православній Волині, а отже, й досить обмежені впливи. Можна припустити, що Смажовського на таку сцену надихнула гайдамацька поетика Тараса Шевченка.
Українські історики наполягають на трактуванні Волинської трагедії як такої собі «селянської жакерії». Ґжеґож Мотика не погоджується з цим у своїй книзі «Волинь’43». «Я показую, що то був злочин, запланований ще перед війною й старанно підготований», — запевняє він.
Водночас Ґжеґож Мотика визнає, що ніхто досі не виявив якогось документа, який би доводив, що волинський злочин було вчинено за наказом керівництва ОУН чи УПА. В юридичній практиці брак доказів звинувачення трактується на користь звинуваченого. Чи можна цей принцип екстраполювати й на історичну суперечку щодо Волині? Мотика так не вважає.
«Можливо, ми ніколи не знайдемо наказу, який закликає до безпосереднього вбивства поляків на Волині, хоча про нього у своїх свідченнях говорив один із упівців, котрого пізніше заарештував НКВС. Проте нам знайомі багато наказів, де лунає вимога деполонізації Східної Галичини. Є також багато повідомлень про заходи, які проводилися влітку 1943 року. Якщо здійснювалися операції, отже, мав бути і наказ», — переконує історик.

Любко Петренко, Zaxid.net

About Author

Meest-Online

Comments are closed.

Leave A Reply

Loading...