Новини для українців всього свту

Thursday, Jan. 28, 2021

Українці завжди мали стосунок до американського кінематографу

Автор:

|

Січень 23, 2014

|

Рубрика:

Українці завжди мали стосунок до американського кінематографу

Про українок Мілу Йовович, Ольгу Куриленко, Мілу Куніс зараз знають усі. Ці красуні знімаються як у касових фільмах, так і в стрічках, далеких від мейнстриму. На голівудському небосхилі загоряються й нові зірочки, як-от Ольга Федорі, про яку ми розповіли в минулому числі «Мосту». Але свою частку в індустрію кіно та краси українки вносили й раніше, ще в минулому столітті. Та тільки завзяті кіномани пам’ятають про уродженців нинішньої України, котрі зробили величезний внесок у світовий кінематограф не на Батьківщині, а в Голлівуді.

Оскароносний дизайнер
30 років тому не стало Варвари Каринської. Велика харків’янка з нестандартною біографією створила чудові костюми до фільму «Жанна д’Арк» з Інгрід Бергман у головній ролі.
Так само, як і багато вихідців з України, вона створювала історію Фабрики мрій. Народилася в родині текстильного магната, але спочатку у своїй кар’єрі Варвара відійшла від сімейних традицій. Вона вивчала юриспруденцію. Після революції 1917-го жила в Петрограді, а потім — у Москві. Тоді й відкрила ательє художньої вишивки та повернулася до «коріння».
1921 року Варвара Каринська втекла з більшовицької Росії. У географії її подорожей значилися Берлін, Брюссель, Париж і Лондон. Тільки напередодні Другої світової війни вона перебралася до США, де зайнялася пошиттям балетних костюмів для New York City Ballet за замовленнями хореографа Джорджа Баланчина.
Каринська була новатором балетного костюма, саме вона ввела особливу пачку, яка стала відома під сленговою назвою «пушок для пудри». Дуже вдалими виявилися проби в кінематографі, і 1948 року костюмована «Жанна д’Арк» принесла їй статуетку Американської кіноакадемії.
Варвара Каринська померла у 96-річному віці, і тільки після розпаду СРСР про неї згадали на Батьківщині. Десять років тому в Харкові було створено фонд її імені, а вісім років тому на будинку № 31 на вул. Пушкінській відкрили меморіальну дошку в пам’ять про неї.

Одна з найзаможніших
Її називали «російською королевою Голівуду», хоча насправді Алла Назимова народилася в Ялті, а премудрощів акторської майстерності навчалася в Одеському філармонійному училищі.
Насправді її звали Марем-Ідес Левентон, у гімназії вона вчилася під ім’ям Аделаїда, а Аллою Назимовою стала, маючи 19 років, коли поїхала до Москви продовжувати навчання в Костянтина Станіславського. Актриса успішно грала в театрі, але 1906 року перебралася до США й там підкорювала глядачів уже й у кіно. На її рахунку – чимало головних ролей, у тому числі в екранізаціях класики – «Дамі з камеліями» та «Ляльковому домі». Вона знімалася з Рудольфо Валентино й Чарлі Чапліном.
Фактично відразу Назимова стала однією з найбагатших актрис Америки. Її мінімальна зарплата сягала 13 тисяч USD на тиждень — чимало голівудських зірок могло тільки мріяти про таке.
Назимова провадила досить скандальне життя й часто заводила романи з відомими чоловіками ( їй приписують зв’язок усе з тим же Чапліном). Вона померла 1945-го, коли їй виповнилося 66 років.

Із досконалим смаком
Назвати точний рік народження знаменитої киянки Валентини Саніної-Шлее дуже важко. Вона кілька разів істотно занижувала свій вік. Стильна й неоднозначна, Валентина мріяла стати актрисою й підкорювала сцену в Києві та Харкові. У неї був яскравий роман із відомим співаком Олександром Вертинським.
Невдовзі Валентина емігрувала до Європи, а потім — до США, і на новому місці не стала актрисою. Її прославила мода, а точніше, модна подруга — Ґрета Ґарбо, яка була визнаною голлівудської іконою моди. Утім, цю «ікону» якраз і створила Валентина Саніна, а та «на знак удячності» вкрала в неї коханого чоловіка…
Саніна завжди вишукано й своєрідно вдягалася, і в Нью-Йорку відкрила ательє під брендом «Валентина». У неї одягалося багато голлівудських зірок 1930-1950-х рр.: Кетрін Гепберн, Ґлорія Свенсон, Пола Неґрі. Її моделі й зараз зберігаються в приватних колекціях, а деякі зразки — у музеї «Метрополітен». Дизайнер померла 1989-го, і тільки тоді випадково з’ясувалося, що їй було 100 років!

Музика для Гічкока
Зараз повишукували слов’янське коріння в акторів Сильвестра Сталлоне, Леонардо ДіКапріо й Дастіна Хоффмана. Але краплі української крові в них – це справа далекого минулого, тоді як у деяких інших чоловіків, які створювали кінопродукцію, знайдеться більше зв’язків з Україною. Та їхні імена не так помітні і — вони йдуть у титрах вже після переліку зірок. Хоча їх внесок у створення відомих картин – не менш важливий.
Приміром, Дмитро Тьомкін — оскароносний композитор, що народився в Кременчуці. Але на Батьківщині він затримався не надто довго. Будучи підлітком, він уже навчався в Петербурзькій консерваторії в знаменитого Фелікса Блуменфельда. Музикант непогано уживався з більшовицькою владою, але 1925 року все ж виїхав через Францію в США.
Через чотири роки емігранта прийняв Голівуд. Він написав музику до кількох десятків фільмів і готував саундтреки до класичних стрічок Альфреда Гічкока, зокрема «Незнайомці в поїзді» й «У разі вбивства набирайте «М». Статуетку Американської кіноакадемії Тьомкін отримав за пісню «Не залишай мене» для вестерну «Рівно опівдні» з Ґері Купером і Ґрейс Келлі в головних ролях.
За дев’ять років до смерті, 1970-го, композитору вдалося знову побувати в СРСР, коли він працював над біографічною стрічкою «Чайковський» виробництва студії «Мосфільм».

Король фільмотехніки
Анатолій Кокуш, уродженець Керчі, 2006 року став володарем одразу двох «Оскарів» – так Кіноакадемія оцінила його технічні заслуги. Статуетки дісталися Анатолію за дві розробки: операторський кран «Каскад» і авторобот, який в Америці став відомий під назвою «російська рука», адже все, що виходило з теренів колишнього СРСР, ще донедавна для них було російським.
Після закінчення Ленінградського інституту кіноінженерів Анатолій Кокуш улаштувався на посаду конструктора в наукову лабораторію Київської кіностудії імені О. Довженка й поступово почав пропонувати власні розробки. Сам він каже, що свої пристрої створював у напівпідпіллі, тому що кіностудія не вітала його ініціатив.
Коли почалася перебудова, конструктор вирішив заснувати власну фірму. Спочатку це був кооператив, а за декілька років виникла компанія «Фільмотехнік». Сьогодні її відділення працюють уже в 11 країнах світу. Саме завдяки Кокушу ми побачили чимало касових фільмів: «Титанік», «Війна світів», «Троя», «Містер і місіс Сміт», «Код да Вінчі» й інші.

Спецефект для «Хижака»
Євгена Мамута в США знають під ім’ям Юджин. За океан уродженець Харкова виїхав понад 30 років тому. Він зробив запаморочливий кар’єрний ривок і після кіностудії при харківському політеху опинився біля витоків голлівудської індустрії спецефектів.
Євгенові Мамуту вдалося докласти руку до створення спецефектів у багатьох оскароносних стрічках («Леді-Яструб», «Брудні танці», «Матриця»). Але власного «Оскара» (технічного) він отримав за прийом, придуманий для фільму «Хижак».
«Кінокомпанія «ХХ століття Фокс »звернулася в студію, де я працював, із проханням на кшталт: «Хочемо те, не знаємо що, — згадує Євген Мамут. — Вони задумали знімати «Хижака», уже був затверджений на роль Шварценеґґер, і все було готове, але потрібно було зробити героя, якого, «коли він рухається — видно, а коли не рухається — ні». Наша компанія цим зайнялася».
До цього Євген уже винайшов так званий «еластик-ефект» і застосував його в рекламі «Рено» — машина в кадрі розтягувалася на поворотах. Цього, без сумніву, надприродного на ті часи ефекту було досягнуто за допомогою спеціальних смужок — 1200 «масок» — вони в потрібний час по черзі перекривали кадр, і виходило, що загальний план залишається без змін, а от об’єкт на передньому — розтягується.
«Для «Хижака» ми вдосконалили саму систему: ось монстр йде в кадрі — і тут же починає розтягуватися й зникати. Спеціальна трюкмашина, яка була задіяна для цього спецефекту 1987 року, сьогодні, коли все робиться на комп’ютері, здається смішною. Але тоді на ній можна було одночасно прокручувати вісім плівок».
2002 року Юджин Мамут разом із дружиною-графіком Іриною Борисовою відкрив Animagic – музей анімації, спецефектів і мистецтва. Тепер він ще зайнятий розробкою та виготовленням експонатів для музею, проведенням екскурсій, навчанням мультиплікації і комбінованих зйомок. І хоча українцеві вже за 70, іти на пенсію він не планує.

Соломія Даць

About Author

Meest-Online

Comments are closed.

Leave A Reply