Посилках з США в Україну

Новини для українців всього свту

Sunday, Dec. 16, 2018

Українському кінематографу присвячується

Автор:

|

Січень 18, 2018

|

Рубрика:

Українському кінематографу присвячується

Сцена зі стрічки «Dzidzio Контрабас»

Всім, хто пам’ятає стан справ в українському кіно ще в 2000-х, 2017-й рік має здаватися справжньою казкою.
Адже торік у прокат вийшли рекордні 33 національних повнометражних фільми. Ще два рекорди: українські фільми досягли найвищих касових зборів за перший вік-енд: спочатку «DZIDZIO Контрабас» — 7,7 млн грн у вересні, а потім «Кіборги» — 8,1 млн грн у грудні. «DZIDZIO Контрабас» також став першим українським фільмом, який окупився в прокаті — 22 млн грн зборів за п’ятимільйонного бюджету.
Але статистика нічого не означає без такої суб’єктивної, але надважливої категорії, як мистецька якість того, що люди бачать на екрані. І тут 2017-й також можна вважати історичним. Постмайданівський розквіт документалістики не є таємницею. Однак до останнього часу неігрове кіно живилося енергію революції та війни. Торік найпомітніші стрічки будувалися на «мирному» матеріалі.
Dixie Land (реж. Роман Бондарчук, Україна-Латвія-Німеччина) народився з короткометражки «Поліна» (2012) про дівчинку, котра вчиться музиці в дитячому джаз-оркестрі в Херсоні. Повнометражна версія зроблена традиційно — з накладеною музикою, зйомкою-спостереженням, цитатами з архіву. Бондарчук почувається впевнено в цій стилістиці і дає пізнаване соціальне тло — всюдисущу бідність, марші під червоними прапорами на 9 травня, однотипні хрущовки; тим ефектніше злиденні декорації відтіняють справжнє свято: музику в усіх її проявах. Фільм прошарований отакими безсюжетними, музично-живописними моментами, які, вкупі з повнокровними героями, дозволяють назвати Dixie Land ще одним досягненням 35-річного режисера.
«Головна роль» (реж. Сергій Буковський) на перший погляд — суто сімейний проект: режисер знімає фільм про свою матір, актрису Ніну Антонову. Дія розвивається відразу за двома лініями — актриса/режисер і мати/син. Автор підкреслює роль життя, зводячи до мінімуму ролі роботи, через що Ніна залишається персонажем у пошуках автора з проклятими питаннями і задумливими виправданнями, але й режисурі сина вона опирається несвідомо. Син тим часом намагається з’ясувати своє, давнє, розв’язати дитячі образи, але й ця п’єса якось не клеїться. «Головна роль» унікальна делікатною оптикою позачасся, в якій сімейне стає видовищем, а приватні хроніки — неймовірно ємним висловом.
«Школу № 3» (реж. Ґеорг Жено й Єлизавета Сміт, Україна-Німеччина) зняли за мотивами документальної вистави «Моя Миколаївка». В липні 2014-го за місто Миколаївку тривали бої української армії з окупантами. У виставі старшокласники розповідають про вплив на них цих подій, про перші закоханості та плани на майбутнє. На останньому Берлінському фестивалі стрічка здобула Ґран-прі програми Generation 14+.
«Дельта» (Україна-Німеччина) — нова робота вихідця з Дніпра Олександра Течинського, професійного фотографа, котрий став відомим 2014-го, коли з двома співавторами зняв фільм про Майдан «Усе палає». Задум «Дельти» виношував кілька років. Всі зйомки проходили в нашій «сільській Венеції» — містечку Вилкове в дельті Дунаю Одеської області. Герої живуть, працюють і вмирають на воді. Оповідь триває одразу на трьох рівнях: яскраві, колоритні в своїй грубуватості характери; живописна пластика зображення — місцями це справжній кінематографічний Брейгель; і ще — постійні згадки про релігію, видима побожність героїв, що додає всьому метафізичного відтінку. Є якась гіпнотична переконливість у тому, як камера Течинського ширяє над рікою чи крізь туман, як слідує за вилковськими чоловіками в їхніх щоденних клопотах. Як наслідок, «Дельта» отримала вагомий приз — спеціальну згадку журі на 60-му фестивалі документального й анімаційного кіно DOK Leipzig.
Перш ніж перейти до повнометражних ігрових стрічок, варто зазначити, що до останнього часу ця категорія, за блискучим винятком «Племені» Мирослава Слабошпицького, була в Україні найпроблемнішою. Причини відомі: брак екранних акторів, нестача якісних сценаріїв, невпевненість режисерів на довгих дистанціях. Здавалося, це не зміниться ніколи. До 2017 року.
«Січень-березень» (реж. Юрій Речинський, Україна-Австрія) розповідає паралельні історії. В Україні молоде подружжя потрапляє в аварію. Юрій (Дмитро Богдан) чергує в лікарні в Кривому Розі біля своєї дружини, австрійки Ханни (Анґела Грегович). Водночас у Відні Марта, матір Ханни (Марія Гофштеттер), безуспішно бореться з хворобою Альцгеймера.
«Стрімголов» (реж. Марина Степанська) — історія трьох людей із дуже різними долями — наркозалежного музиканта Антона (Андрій Селецький), його вольового діда (Олег Мосійчук) і колишньої художниці Катерини (Дарина Плахтій). Передусім стрічка тішить акторським складом. Особливо хочеться відзначити Плахтій. Самим лише порухом очей, без єдиного зайвого слова Дарині вдається передати зміни стану героїні. На загал, Степанська безпомилково вимальовує сучасних міських героїв, цих уразливих і непередбачуваних невротиків. Її Київ — місто темних вулиць, непорушних багатоповерхівок, ранкових автобусів і вічної осені, легко й опукло передане тим таки Себастьяном Талером. По суті, «Стрімголов» — не про втрачене, а швидше розгублене покоління. Степанська вивела на екран цю щоденну драму без очевидних переможців і лиходіїв і в основному впоралася з прийнятим на себе викликом.
«Кіборги» (реж. Ахтем Сеїтаблаєв) — це фільм про нетерпимість як головне гальмо на шляху творення нації.
Спочатку герої з’ясовують ідейні позиції одне одного, розмірковують, навіщо вони тут. Причому тексти нескінченних діалогів, написаний провідною українським драматургом Наталією Ворожбит, штучними не назвеш. Проблема в їхньому утіленні. Актори не грають свої репліки, а доповідають їх. Дія в цих сценах стоїть як укопана, характери виглядають ходульними. Але щойно справа доходить до стрілянини, ситуація змінюється. Сеїтаблаєв уміє ставити батальні епізоди, і в «Кіборгах» цьому вмінню не зраджує. Загалом, якість фільму зростає прямо пропорційно зануренню сюжету у війну. Всі компоненти приходять у рівновагу в сцені з полоненим сепаратистом, можливо, найголовнішій. Бо стає остаточно зрозумілим, що ця історія — про те, що по той бік фронту — не лише окупанти, а й такі самі українці, і що війна ця — наша страшна біда. Авторам врешті-решт вдається уникнути пропагандистської патетики та завершити оповідь на доречно сумній ноті.
«Припутні» (реж. Аркадій Непиталюк) — назва села на Чернігівщині. Туди у гості до баби Зіни їдуть галаслива крамарка Людка з донькою Світланою. Там-таки по сусідству живе старий Станіславович із неконтрольованим сином Славіком. Мати й доньку везе таксист Юрко, охоплений нерозділеним коханням до ніжинської вчительки Христі. Певної миті всі лінії перетинаються, що призводить до пожежі, тілоушкоджень середньої важкості та інших доленосних наслідків. Непиталюк чудово усвідомлює рівень розрухи, страху та злості, якими просякнута наша провінція. Але знаходить ракурс, у якому цей безперервний скандал виглядає смішно. Фільм добрий в усьому: робота оператора Олександра Рощина, чудовий акторський ансамбль, соковиті діалоги, яскраві характери. Непиталюкові вдалося зробити справді смішну комедію — а це для сучасного українського кіно щось із розряду фантастики.
Список неповний. В нього не увійшли «Рідні» Віталія Манського (Німеччина-Латвія-Естонія-Україна) — документальна подорож через постреволюційну Україну, по якій розкидані пересварені родичі режисера; захопливий історичний бойовик Зази Буадзе «Червоний» (Україна-Литва), кримінальний трилер «Межа» (реж. Петер Беб’як, Словаччина-Україна), що став касовим гітом у Словаччині. Багато фактів не потрапило в цю статтю, але навіть ті, що названі вище, дозволяють сказати: 2017-й став найкращим роком для українського кіно за весь час Незалежності.
Залишилося тільки, поставивши кіно на ноги як індустрію, ствердити його як школу — з власним унікальним обличчям. Неабияке завдання. Але я чомусь упевнений, що в нас усе вийде.

Дмитро Десятерик, «День»

About Author

Meest-Online

Comments are closed.

Leave A Reply

Loading...