Новини для українців всього свту

Sunday, Sep. 27, 2020

Стрічка про трагічні події, які понад півстоліття тому вирували в Галичині

Автор:

|

Червень 06, 2013

|

Рубрика:

Стрічка про трагічні події, які понад півстоліття тому вирували в Галичині

Документальний фільм “Три історії Галичини” демонструватимуть у Польщі, Австрії, Німеччини, Італії та Іспанії, про це режисер фільму Ольга Онишко повідомила на своїй сторінці в соцмережі. Документальну стрічку вже побачили у Варшаві , ще попереду – покази в Перемишлі, Кракові, Відні та Барселоні, Вроцлаві, Гданську, Берліні та Мюнхені.

Почати з того, що болить
За різними даними істориків, після Другої світової війни в Галичині залишилося 12-15 % місцевого населення. Польські родини виїхали в Польщу, євреї були замордовані під час німецької окупації (а ті, хто дивом урятувався, покинули Галичину), українців, чимало з яких виїхало, убивали радянські й німецькі окупанти. Українці, поляки та євреї донині по-різному трактують жахливі події Другої Світової. Війна випробувала людей на їхню порядність, совість, гідність.

86 хвилин документального фільму українки Ольги Онишко й ліванки Сари Фархат (обоє зі США) – це спроба передати ті трагічні події, які понад півстоліття тому вирували в Галичині. Автори готували проект фільму понад п’ять років. У стрічці використано унікальні архівні фото й відеоматеріали. Загалом було зібрано 12 гостросюжетних історій, а на екрані – тільки три з них. Замість науковців говорять свідки – єврей, українка й поляк. Кожен розповідає свою правду про криваві події на галицькій землі, яка перебувала тоді між Сталіним і Гітлером. Дебютна кіноробота відкриває світові давно наболілу тему.
“Принцип кожного кінематографіста – почати з того, що болить. А боліли мені історії моєї родини, моїх сусідів. Те, що я чула від них, не завжди збігалося з тим, що я читала в підручниках, бо виховувалася я за часів Радянського Союзу”, – розповіла режисер Ольга Онишко.
“Ми зняли цей фільм, щоби люди почали говорити про це, щоби створили дискусію. Це – нелегка тема, вона є дуже болючою для всіх трьох громад (української, польської та єврейської). І ми розуміємо, що це може породити певне тертя, певну напругу між людьми”, –  зауважила співавтор фільму Сара Фархат.

Вражаючі приклади людяності 
Фільм «Три історії Галичини» розповідає про долі трьох людей у часи Другої світової війни та в повоєнний період. Це – Арон Вайс, єврей із Борислава, якого під час німецької окупації переховували сусіди, українці й поляки; а згодом сім’я Вайсів переховувала сина своєї рятівниці, що в роки війни працював в українській поліції.
Не менш драматичною є представлена в стрічці доля Ольги Ільків – діячки українського антикомуністичного підпілля, зв’язкової УПА, із якою жорстоко розправилась радянська влада – 14 років жінка провела в таборах, а її діти виросли в дитячому будинку.
Третя історія – це розповідь про польського ксьондза з околиць Перемишля Станіслава Бартмінського, що з 1960-х років проводить різноманітні заходи в справі польсько-українського примирення, адже на прикордонні стосунки між поляками й українцями є особливо складними після братовбивчих сутичок Другої світової.
Три герої фільму оповідають кожен власну історію про жахіття війни, етнічні чистки й визвольну боротьбу в 1940-х роках на території Галичини. За словами авторів фільму,  навіть у той важкий час, людина могла ризикувати життям заради порятунку власного ворога.
“Усіх наших трьох героїв об’єднує те, що хтось або допоміг своєму ворогу, або ворог допоміг йому”, –  розповідає Ольга Онишко.
У документальному фільмі вражаючі приклади людяності на полі бою ставляться на противагу міжнаціональній ворожнечі в мирний час. Чи є українці, поляки та євреї й досі ворогами один для одного? Фільм “Три історії Галичини”  якраз і має розпочати відкриту розмову національних спільнот.

«Перший доказ існування Бога»
29 травня відбувся показ фільму у Варшаві, у Музеї історії польських євреїв. Знаний польський публіцист Константи Ґеберт по закінченні демонстрації стрічки підкреслив, що ситуації, представлені у фільмі Ольги Онишко й Сари Фархат, є універсальними, бо повторюються в багатьох країнах у різні часи: «Можливість оглядати такі історії – це розкіш, адже на щодень дійсність не надто балує нас подіями, що вселяють віру в людину, віру в те, що люди можуть бути добрі.
Найтяжче на цих скривавлених землях – зрозуміти, наскільки ця наша історія, така виняткова й цілковито незрозуміла для інших, є банальною й загальнолюдською. Точнісінько такі ж фільми можна було би зняти в Лівані, Боснії, Албанії. Пам’ятаю, коли я повернувся з Боснії й розповідав на зустрічах із читачами, що там відбувається, майже завжди хтось казав: що ви від них хочете, це ж, мовляв, Балкани, це – дикі люди, у них це в крові, вони просто люблять убивати одні одних. Треба оточити їх кордоном і почекати, коли в них це мине. І тоді я питав, чи є в залі хтось, чия родина походить із Волині? Є? То поясніть, будь-ласка, цьому панові, про що йдеться.»
На думку Константи Ґеберта, особливо зворушливою у фільмі є історія про те, як мати Арона Вайса згодилась переховувати від НКВС українського поліцая, сина жінки, що її врятувала: «Звісно, можна подумати, що це – природний жест вдячності. І цього вже було досить – я погоджуюсь, що це було слушне рішення, не залежно від того, що робила ця людина. А хотілося би подумати, що їй ішлося про щось інше. Що вона переховує не українського поліцая, а приятеля свого сина. Що вона не погоджується на те, щоби злочини, які він, можливо, скоїв, визначали його, як людину. Вона їх скасовує. І в цьому є справжній героїзм, у цій відмові від позиції, що ворог – це тільки ворог, і ніщо інше не береться до уваги. Я би так не зміг. Але коли із чимось таким зіштовхуєшся, то це… це – перший доказ існування Бога.

Соломія Даць

About Author

Meest-Online

Comments are closed.

Leave A Reply