Новини для українців всього свту

Thursday, Nov. 21, 2019

Рефлексії, викликані стрічкою геніального режисера

Автор:

|

Жовтень 17, 2013

|

Рубрика:

Рефлексії, викликані стрічкою геніального режисера

3 жовтня в український прокат нарешті вийшла стрічка Кіри Муратової “Вічне повернення”. До масового глядача остання робота маститого вітчизняного режисера прийшла тільки через рік після світової прем’єри на Римському кінофестивалі й на фестивалі в Одесі.

Без розв’язки
Прийшов якось чоловік до жінки. Вони – однокурсники, не бачилися цілу вічність: Він давно живе в іншому місті, а сюди приїхав у відрядження. Й одразу – до Неї зі запитанням: як поділити себе між дружиною та коханкою? Але жодна Її порада не звучить для Нього переконливо: Він кохає обох, але жити з обома не в змозі. Розлютившись, Він грюкає дверима. Але приходить знову, адже інших знайомих у цьому місті не має. І повертається. І повертається. Та розв’язка ніяк не настає.
А Він усе дзвонить і дзвонить у двері. Або входить без дзвінка, з одержимістю божевільного ведучи мову про своє: мені так зле, я кохаю дружину, але кохаю й Людочку, порадь мені, ти – добра, мудра… Не чекав від тебе такий бездушності!
На певному етапі того ходіння в теленовинах повідомляють, що якийсь чоловік, що перебував у місті у відрядженні, наклав на себе руки у своєму готельному номері. Усі, навіть попри трагізм моменту, зітхають із полегшенням: нарешті хоч якесь закінчення. Але сподівання – марні: то був хтось інший. Цей – живий-живісінький, і вічно повертається.

Навіть натяку на приз…
Кіра Муратова виявилася заручницею свого унікального обдарування, і кожен її фільм породжує неминуче дежавю: очевидно, що нічого настільки ж вільного та самобутнього в історії кіно не було й не буде. Але не менш очевидно й те, що саме тому не знайдеться інстанцій (прокатники, фестивальні відбірники і журі, директори кіномереж, широка публіка), здатних гідно оцінити це диво. Протиріччя між колосальним талантом і неможливістю його застосувати в підлих умовах нинішнього ринку є нерозв’язними. Така ж доля чекала на «Вічне повернення»: на VII Римському кінофестивалі не було жодного фільму, здатного наблизитися до нього за натхненністю, оригінальністю, наповненням гумором і поезією, а в підсумку – навіть натяку на приз або хоча би втішний відгук.
Попередня робота режисера – «Мелодія для шарманки» – була трагедією, хоч і у формі святочного оповідання. Нова – сміховинна комедія. У глядача не виникає навіть найменшого сумніву щодо того, що головному герою зараз – справді непереливки. Але якщо вже Він прийшов у гості до Неї не для того, щоби воскресити, скажімо, давній роман, а з нудною й пишномовною розповіддю про власні негаразди, то ми разом із господинею помешкання починаємо бачити в ньому такого собі клоуна, раба сталого амплуа. Адже будь-яка історія при повторенні втрачає свій драматизм, перетворюючись на фарс. Тим смішніше, коли ситуація у всіх деталях, крім найдрібніших, повторюється вже з іншими персонажами. І ще раз – із третіми. І з четвертими. Пара за парою, одні за одними, молоді і старі, заможні і бідні, жваві і мляві, вони розігрують низку епізодів про Нього та Неї. Вічне повернення.

Просто кінопроби
Назву для свого фільму Кіра Муратова запозичила з улюбленої стрічки свого дитинства, де йшлося про історію сучасних Трістана й Ізольди, переказану Жаном Кокто й зняту Жаном Деланнуа. Ріхард Вагнер написав свою найкращу оперу за мотивами тієї ж легенди про трагічний адюльтер. У Муратової замість суїцидальних мук оперних героїв – ностальгійні пісеньки Петра Лещенка та безсловесні романси Валентина Сильвестрова, сучасного антипода Вагнера. Гордіїв вузол стосунків Вагнерових Трістана й Ізольди могла розрубати лише смерть; а центральний образ муратовського «Вічного повернення» – зав’язана у вузли мотузка, які під час незручної бесіди з гостем безуспішно намагається розплутати господиня квартири. Та цієї плутанини й смерть не розв’яже.
Власне, смерть уже трапилася, тільки ми про це дізнаємося не відразу. Нескінченні сцени між чоловіком і жінкою – не що інше, як кінопроби до фільму геніального режисера, який раптово помер, не довівши проекту до кінця. А дивимося ми їх у товаристві хитруна продюсера й простака інвестора: перший вирішив розвести другого на пристойну суму, щоб так-сяк змонтувати з різнопланового матеріалу хоч якесь кіно та відшкодувати збитки. Цікаво, що ці ролі Муратова довірила рідному онукові Антону та своєму продюсеру Олегові Кохану. Доброзичливому цукрозаводчикові лестить, що йому пропонують влитися у творчий процес, однак усе-таки він схиляється до відмови: «Відповідь – негативна, але не остаточна… Дуже елітарно – мені подобається, а чи сподобається публіці?» Ці слова явно списано з натури.

Привид у кріслі
«Вічне повернення» – парад муратовських улюбленців із розкішними виходами Філіпа Панова, Наталії Бузько, Георгія Делієва, Леоніда Кушніра та багатьох інших. Олег Табаков з Аллою Демидовою склалися в парадоксальну пару, а Рената Литвинова, можна сказати, фаворитка й чмуза режисера, отримала одразу аж двох партнерів, й один із них – Сергій Маковецький. Партнером співачки Земфіри, що вже вдруге поспіль з’являється у фільмах Муратової, став сам Джузеппе Верді, чию «Пісеньку герцога» рок-діва виконує кілька разів, нагадуючи про мінливість жіночих і чоловічих сердець.
У цьому фільмі чоловік Муратової Євген Голубенко виступив як рівноправний співавтор – він є й автором завершального сюжету, і творцем неймовірних інтер’єрів. Наприклад, музичний лейтмотив ним блискуче обіграно в оформленні однієї з кімнат: шпалерами там слугують однакові плакати зі співачкою Мадонною, що втілюють, очевидно, самодостатність і циклічність, а на гостеві надіта майка з портретом патентованого бунтаря Курта Кобейна.
Картини, якими обвішані стіни квартир незліченних героїнь, можна читати як їхні психологічні портрети, що визначають контекст однакових реплік – щоразу заново. Тільки одне полотно (авторства самого Голубенка, як, зрештою, і всі інші) переходить з епізоду в епізод. На ньому – біле драпірування, що приховує від нашого погляду невизначений предмет. «Цю картину я отримала в подарунок сьогодні, – каже Вона. – Я назвала її “Привид у кріслі”. Тобі подобається?»

Що народжується з рутини?
Головний привид фільму – покійний режисер. Але й продюсер з інвестором, що дивляться кінопроби в затишних кріслах, – такі ж привиди. І ми, глядачі, мало що від них відрізняємося (на задньому плані в переглядовому залі – затягнуті целофаном ряди порожніх крісел, де нібито сидить примарна публіка, та сама, чию реакцію намагається передбачити потенційний інвестор).
Учасники кінопроб – теж безтілесні духи, яким не судилося втілитися в героїв «справжнього» фільму. Усі вони – безіменні, крім закадрових персонажів, та й тих неважко переплутати: коханка – Люда, дружина – Люся. Ми так і не дізнаємося, як звуть героїню, яка запитує в гостя: «Ти взагалі хто – Олег чи Юрко? У тебе ж був брат-близнюк на паралельному курсі…» А Він відповідає запитанням на запитання: «Хоч прізвище моє пам’ятаєш?..» Кажуть, щоби вигнати примару, необхідно назвати її на ім’я. Але нам невідомі імена тих чоловіка й жінки. Влади над ними в нас немає. Тому вони повертаються знову й знову.
Чотири століття тому картини, подібні до «Привида в кріслі», називали trompe l’oeil, «обман зору»: на них – не людина й не річ, не натюрморт і не портрет, а лише біла тканина, яку, здається, можна зірвати, щоби подивитися, що за нею заховано, – хоча насправді це неможливо. «Вічне повернення» – теж обман зору. Під виглядом комічних сцен-напівфабрикатів ховається аж ніяк не поверхнева рефлексія про те, як із надокучливої ??рутини народжуються два непоясненних явища: творчість і кохання. А ще, як завжди в Муратової, – про брак оригінальних ходів у п’єсі, написаній Долею для кожного з нас: нарікай – не нарікай, а результат буде той самий. Як каже герой фільму, «життя не коротке, але воно жахливе й конечне». Що може відвернути нашу увагу від усвідомлення цього? Мабуть, лише сміх. Саме ним фільм і закінчується.

Степан Коник

About Author

Meest-Online

Comments are closed.

Leave A Reply

Loading...