Посилках з США в Україну

Новини для українців всього свту

Monday, Dec. 11, 2017

Крок у інший бік

Автор:

|

Грудень 18, 2014

|

Рубрика:

Крок у інший бік
Обкладинка DVD першого справді українського мультфільму «Енеїда»

Обкладинка DVD першого справді українського мультфільму «Енеїда»

Щораз менше людей погоджується з іще недавно поширеним твердженням, що анімація орієнтована переважно на дітей. Скажімо, деякі з мультиплікаційних стрічок не рекомендується дивитися й дорослим, що не володіють достатньо міцними нервами для сприйняття продукту сучасного кінематографа.

Традицію зламали
Власне, популяризація анімації і є одним зі завдань доволі авторитетного на сьогодні фестивалю, що чверть століття проводився спільними зусиллями українських і російських кінематографістів і проходив у режимі корабельної подорожі: за традицією пароплав, пасажирами якого були провідні режисери світової анімації та представники цієї галузі кінематографу, курсував одного року Дніпром, а наступного – Волгою.
Проте цьогоріч з усім відомих причин “Крок” розділився, що й засвідчила його дещо змінена назва «Крок: у рідній гавані». Російська сторона провела свій фестиваль на плаву, вітчизняні ж засновники вирішили організувати український анімафест у київському “Будинку кіно”, де перш проходили тільки відкриття фестивалю та показ його вибраних фільмів.
Та й фінансування фестивалю було скорочене втричі. Державне агентство України з питань кіно виділило на проведення кінофестивалю 200 тис. грн. Торік Держкіно уклало з організаторами «Кроку» угоду на 600 тис. грн, а 2012 року – на 499 тис. грн.

Студенти обрали найкращих
За правилами “Кроку”, рік “дорослої” конкурсної програми чергується з роком “молодої”, і цього разу була черга молодих. Тому конкурс XXI “Кроку” складався з двох секцій – студентських і дебютних фільмів. Загалом «Крок» репрезентував понад 100 анімаційних фільмів зі всього світу.
Найкращі з 75 конкурсних робіт вибирало журі, до якого увійшов двадцять один студент із київських ВНЗ, а також відвідувачі фестивалю, які взяли участь у глядацькому голосуванні.
Цьогоріч на кінофестивалі було представлено 11 українських робіт, сім із яких узяли участь у конкурсній програмі: «Рейнеке-лис» Марії Пшінки, «Екзюпері» Олени Шаповалової, «Ось і літо промайнуло» Тетяни Полянської, «Гості мого дому» Олега Федченка, «Вигадка» Катерини Чепік, «Дідочок задумав женитися» Юрія Борисенка та «Себастіан» Влада Марсавіна (Україна-Росія-США).
Крім того, глядачі мали змогу ознайомитися з українськими анімаційними прем’єрами: «Дівчинка з риб’ячим хвостом» Сергія Мельниченка, «Халабудка» Манука Депояна, «Лебідь» Олександра Даниленка і «Тук-тук-тук» групи Brunettes Shoot Blondes.

Дещо перепало й українцям
Цьогоріч на фестивалі домінувала Франція. Так, Гран-прі «Кроку» отримала французька картина «Жіночі листи» режисера Августо Заванелло. І хоч найкращим студентським фільмом була названа «Справжня картина» британки Дейзі Джакобс, диплом журі в студентській категорії отримала Наталія Чернишова, що представляла Францію. Тріумфом французької анімації закінчився й конкурс дебютних робіт, найкращою серед яких журі визнало фільм «Дотик» Жана-Шарля Мботті Малоло.
«Ми дуже задоволені тим, як пройшов фестиваль: зали були переповнені, і публіка з радістю дивилася фільми й брала участь у майстер-класах. Крім основних призів журі були присуджені нагороди партнерів фестивалю. Приз Національного музею Тараса Шевченка дістався українці Марії Пшонка за фільм «Рейнеке-лис» – екранізацію поеми Гете. Нагорода міжнародного літературного конкурсу «Коронація слова» теж залишилася в Україні: у режисера Катерини Чепик за фільм «Вигадка». Цього року «Коронація слова» запровадила у себе нову конкурсну категорію «Сценарії анімаційного кіно». А всі призи фестивалю створив чудовий український аніматор-лялькар Олег Педан», – розповів Алік Шпилюк, програмний директор фестивалю «Крок».
Як своєрідний підсумок “Кроку” ми вирішили згадати десять значущих анімаційних стрічок, створених в Україні за час незалежності. З урахуванням концепції цьогорічного фестивалю, більшу частину добірки склали стрічки молодих авторів, у тому числі студентські.

У надії відтворити рай
Стрічка “Енеїда” (1991) знімалася постановником легендарних “Козаків” Володимиром Дахном на “Укранімафільмі” на замовлення “Союзтелефільму”, але роботу над нею було завершено вже після розпаду СРСР, таким чином, екранізація першого твору нової української літератури стала останнім українським мультфільмом радянського періоду й першим повнометражним мультфільмом, створеним у незалежній Україні.
За всієї умовності історичного антуражу у творі дуже відчутні очікування й тривоги переломного періоду української сучасності. У цій чарівній і дотепній, із чудово переданим гумором і колоритом рядків Івана Котляревського стрічці про пригоди козака Енея, будівничого могутньої і щасливої Римської Січі, викладено національне сприйняття земного раю й надія колись його таки відтворити – за допомогою небесних сил, гідних лідерів і громадянської солідарності.

На правильний маршрут
Гран-прі “Кроку” і “Срібного ведмедя” Берлінського МКФ свого часу отримав мультфільм “Йшов трамвай 9-й номер” (2002) режисера Степана Коваля. У цій стрічці трамвай, що перевалюється з рейки на рейку й постійно буксує, але з якоюсь упертою приреченістю продовжує свій рух, сприймається як метафора українського суспільства першої декади незалежності.
У характерах пасажирів і їхніх взаєминах вгадуються ідеологічний розбрід, над ними тяжіє вплив радянського минулого, засилля криміналу й рутинне хамство, народжене невіглаством і соціальною незахищеністю. Однак миті душевної теплоти і взаємного співчуття дозволяють сподіватися, що трамвай зрештою вибереться на правильний маршрут.

Фантазії і реальність
Картини щасливого домашнього свята, спілкування із сердитою старенькою, чия буркотлива лайка швидше спантеличує, ніж лякає хлопчика та його цуценя (цей швидкоплинний конфлікт виявляється останнім спогадом про цю жінку в цілому світі, коли давно вже немає ані її самої, ані цуценяти, що її розлютило), війна, що з’являється в дитячій уяві вороною, яка, наче зернята, видзьобує людей, що розбігаються навсібіч, і залишає на снігу сліди у вигляді протитанкових їжаків – у фільмі “Засипле сніг дороги…” (2004) режисера Євгена Сивоконя важко розрізнити фантазії і реальність далекого минулого.
Названий рядком з вірша Бориса Пастернака, цей фільм видатного режисера та викладача (до слова, більшість фільмів добірки створено учнями Сивоконя) наповнений тугою за натурою, що минає. Герой, що згадує дитинство, ще вимальовується з темряви, освітлений полум’ям сірника, але ось-ось сховається, зникне назавжди, як і світ, що тепер існує тільки в його свідомості.

Смертовбивство як особливий товар
Болісно актуальним видається зараз фільм Олександра Шмигуна “П’єса для трьох акторів” (2004),що наробив галасу десять років тому. Особливої пронизливості цій історії про двох друзів, яких із професійною незворушністю підбурює невидимий ляльковод, надає оманливо щасливий фінал: ми розуміємо, що цих двох, що наразі помирилися, наступного ж дня можна буде запросто перетворити на ворогів – в ідеологічних баталіях або ж на справжньому полі бою.
Яскравий представник українського кіноандеґраунду Дмитро Бондарчук у своїй зумисно мінімалістській роботі “23 анімаційних екзерсиси” (2006) показує, що в суспільстві споживання навіть смертовбивство сприймається як особливий товар і перетворюється на розважальне видовище, атракціон. Різні способи розправи над людьми стають просто низкою циркових номерів, що не викликають жодних інших емоцій, окрім веселощів.

Дещо про кризу
У стрічці “Українська література: посібник для мудаків” (2010) режисерів Анатолія Лавренишина і Дмитра Коломойцева – найбільш скандальній новелі альманаху “Мудаки. Арабески” – під бадьорий спів Михайла Поплавського портрети вітчизняних класиків зі шкільного підручника стають жертвами художньої творчості школярів.
Важко уявити більш безжальне свідчення кризи, яку переживає українська культура, більш виразний опис тієї ситуації, коли мляві й нестерпно нудні мумії, на яких стараннями чиновників від культури перетворилися найталановитіші представники національного мистецтва, оживають із домальованими ми, бородами, ріжками вуса або й гірше…
На сторінках нещасного підручника виникає зображення країни, літературний пантеон якої заставлений гіпсовими статуями класиків, чиїх творів ніхто не читає, і завалений книгами Олеся Бузини, які читають усі.

Степан Коник

About Author

Meest-Online

Comments are closed.

Leave A Reply

Loading...