Посилках з США в Україну

Новини для українців всього свту

Friday, Nov. 24, 2017

Коли музи не можуть мовчати

Автор:

|

Вересень 14, 2017

|

Рубрика:

Коли музи не можуть мовчати

Ада Роговцева

Скільки разів уже доводилося чути все це: «Мистецтво поза політикою», «Ми просто даруємо свою творчість людям і не ділимо їх за ідеологічними вподобаннями», «Культура має об’єднувати», «Ми за мир, простим людям нічого ділити, нехай політики домовляться між собою». Такі аргументи доволі часто використовують митці, які десь колись щось не так сказали, а потім стали об’єктами критики і цькування не лише в медійному просторі.
За слова й учинки доводиться відповідати та виправдовуватися. Надто, коли ти — публічна людина, і вже в силу статусу до тебе прислухається частина суспільства або, принаймні, цікавиться твоєю думкою з приводу актуальних подій у країні та світі. Це не лише українська чи пострадянська практика. Точка зору знаменитостей із того чи того питання привертає увагу в усьому світі, надаючи їй нехай і не експертної, проте суспільної ваги.
Саме тому репліки відомих осіб викликають резонанс, а їх самих дуже часто залучають до реклами, громадських ініціатив і політичних кампаній. Формально голос знаменитостей на дільниці важить рівно стільки ж, скільки й голос пересічного виборця. Утім пізнаване обличчя здатне мобілізувати певний електорат, переконати його проголосувати за конкретного кандидата чи партію. А якщо він чи вона особисто тобі симпатичний і має у твоїх очах деякий авторитет завдяки попереднім заслугам, то чому б і не прислухатися до порад кумира?
Цей механізм працює у багатьох країнах (згадаймо президентські перегони у США і роль у них голівудських зірок). Нічого поганого у цьому немає. Якщо в людини є погляди та переконання, вона може їх висловлювати, відстоювати та пропагувати. Але має усвідомлювати, що далеко не всі погоджуватимуться з її точкою зору, яка має також моральний вимір.
У мирних умовах відмінні погляди можуть співіснувати, а їхні носії — полемізувати між собою. Проте в реаліях геополітичного протистояння та військової аґресії ледь не кожну репліку відомої людини розглядають під мікроскопом, визначаючи межі припустимого.
В Україні таким маркером стало ставлення до анексії Криму та війни на Донбасі. Так, ти можеш бути глибоко індиферентним до політики, зневажати корупціонерів-скотиняк і цілком присвячувати себе служінню прекрасному, але вдавати, що в країні нічого не відбувається, залишатися «в будиночку» і бути вище всього цього довго не вдасться. Все одно доведеться визначатися, цитуючи пісню гурту Kozak System, «хто ти і що для тебе твоя Вітчизна».
Багатьом міг не подобатися Майдан, когось Янукович влаштовував. Проте коли на кону стоїть питання навіть не майбутнього, а самого існування держави, все другорядне нівелюється. Чи не тому на мітинґи за єдність України навесні 2014-го виходили й ті, хто протестував на Євромайдані, й ті, хто був на Антимайдані? У березні того року на проукраїнський мітинґ у Донецьку прийшли кілька тисяч людей, яких раніше не могли мобілізувати на протести громадські та політичні діячі. Вони вийшли не за угоду про асоціацію з Європейським Союзом, не проти Митного Союзу. А просто за Україну і проти війни.
Що більше, є випадки, коли тітушок, котрі їздили до Києва антимайданити за стабільність і порядок, за кілька місяців зустрічали в рідних містах під вигуки «Ге-ро-ї!», бо дехто з них пішов воювати у добровольчі батальйони.
Популярні співаки й актори записували звернення, в яких запевняли, що в Україні немає русофобії, українці чудово ставляться до росіян. Але ці щирі апеляції до російських колег по сцені й аудиторії були марними. Чи не вся тамтешня культурна, сказати б, еліта засвідчила абсолютні сервілізм і лояльність до політики Путіна щодо України та Криму.
Така поведінка колег по цеху створювала моральну дилему перед українськими митцями, котрі донедавна тісно співпрацювали з росіянами. Як після всього того, що відбулося, їздити в Москву чи Петербург, зніматися у фільмах? Кожен зробив свій вибір.
Зокрема народна артистка України Ада Роговцева, котра багато років віддала служінню у Національному академічному театрі російської драми ім. Лесі Українки, багато знімалася у російських стрічках і взагалі сприймалася як російська акторка, відмовилася від будь-яких пропозицій із-за «поребрика» — щойно завершила зйомки в стрічці, робота над якою вже тривала і зрив процесу передбачав виплату неустойки.
Як їй «віддячила» Москва? Відкрила проти Ади Миколаївни карну справу за фінансування військових дій, бо вона, можливо, використала зароблені в РФ гроші на підтримку українських воїнів. Чудово розуміючи, який ринок втрачено, артистка не шкодує про свій вибір. Вона регулярно виступає на Сході, дає доброчинні вистави і допомагає шпиталю.
«Вийти до глядачів, котрі аґресивно налаштовані, хоча й не до мене, а до моєї країни, до народу — я не можу, — зізнається акторка. — Коли я була в Москві, то бачила, що показують по телевізору людям. Мені вистачило трьох днів, аби піддатися цьому впливові і стати на їхній бік. Це жарт, звісно, але реально у людей, котрі там живуть, іншої правди немає. Вони все дуже реалістично показують, що ми звірі, що ми тупі, що ми фашисти».
Болісний розрив із Росією пережив і актор Олексій Горбунов, киянин, котрий через занепад вітчизняного кінематографу плідно працював у Москві. Так само, як і п. Роговцева, він був майже своїм для росіян. Навіть російські прикордонники або митники, гортаючи паспорт Горбунова, дивувалися, що він — громадянин України.
Маючи глибоке почуття вдячності до російських колег за спільну роботу, актор повернувся до Києва, де його, м’яко кажучи, не завалили пропозиціями. «У мене було кілька пропозицій щодо російських зйомок. Але поки йде війна, цей жах весь, які там зйомки в Росії? Я собі це погано уявляю. Як повернувся після Росії, в мене немає ні агентів, ні менеджерів, ні продюсерів — все сам».
Але п. Горбунов знявся у серіалі «Гвардія», який, за словами телеканалу російського міністерства оборони «Звізда», «оспівує каральну операцію в Донбасі», виступає перед пораненими у шпиталях, взяв участь в інсценізації роману «Аеропорт» Сергія Лойка й отримав звання народного артиста. Його важко назвати затребуваним актором, хоча кіновиробництво в Україні останнім часом ніби ожило. Олексій інколи нарікає на це і доволі критично оцінює ситуацію в державі, але, попри все, залишається її патріотом.
Із 2014 року для декотрих українських артистів поїздки в РФ стали чимось на зразок випробування. В особливо складній ситуації опинився актор і режисер Ахтем Сеїтаблаєв. Його стрічку «Хайтарма» про трагедію депортації кримських татар відзначили професійною кінопремією «Ніка» невдовзі після анексії півострова, розгортання котрої він бачив на власні очі в Сімферополі. Як після цього можна було їхати до сусіди, який украв у тебе Батьківщину?
Тим не менше, п. Сеїтаблаєв поїхав у РФ, попередньо порадившись із Адою Роговцевою. Та й фільм отримав номінацію завдяки зусиллям Ельдара Рязанова, Лії Ахеджакової, Олега Басилашвілі, Валентина Гафта й Андрія Кончаловського, котрі засудили дії Путіна. Водночас артист не став сидіти на двох стільцях і не змінив своєї позиції на догоду кон’юнктурі. За що і став нев’їзним у Крим і тепер змушений знімати Бахчисарай у Грузії (фільм «Чужа молитва»). Крім того, митець був ведучим програми «Хоробрі серця» і нещодавно завершив зйомки стрічки «Кіборги» про захисників Донецького летовища.

Сергій Шебеліст, Zaxid.net

About Author

Meest-Online

Comments are closed.

Leave A Reply

Loading...