Посилках з США в Україну

Новини для українців всього свту

Saturday, Dec. 15, 2018

До 70-річчя від дня народження Івана Гаврилюка

Автор:

|

Жовтень 10, 2018

|

Рубрика:

До 70-річчя від дня народження Івана Гаврилюка

Український народ має давню історію, він витворив оригінальну й неповторну культуру, відому всьому світові. Однак найголовнішою його ознакою, що дає йому право називатися нацією, є мова — його найбільша духовна цінність, його суть, основа його буття. На цю тему я слухав виступи Ірини Фаріон із Львова, Аскольда Лозинського з США та безліч інших, а серед них — і відомий кіноактор Іван Гаврилюк, котрому 25 вересня виповнилося 70. Живучи у Києві він писав: «Найбільший страх у столиці України — російська мова на кожному кроці. Я мав розмови з політв’язнями, котрі просиділи 20-30 років. Вони казали: «Іване, до концтабору звикаєш». Але до цього морального концтабору я звикнути не можу».
Уперше юнак приїхав до Києва 1966 року вже сформованою особистістю і дуже важко звикав до столиці. Там — інший ритм життя, інші взаємини між людьми, зовсім інший темп життя, ніж у Галичині. Варто пригадати його пригоду, як він 31 січня 1967 року посилав мамі телеграму з Києва до Львова з привітанням із днем народженням на Головпошті: «Дорога матусю, вітаю тебе з днем народження». І телеграму віддав. І якась дівчинка, що брала її, сказала: «А ви, вообще, можете напісать на нормальном язикє?». Настільки занервував, що розбив там скло, вийшов і пішов. Спокійно, не тікав, але й за ним ніхто не гнався.
«Столиця України — мовний концтабір. Немає такого дня, щоб я у Києві не зазнав мовних зневаг, — писав актор. — На кіностудії ім. Довженка колись мене не затверджували на ролі через моє «антісавєтскоє ліцо». Я себе відчуваю одним із найкращих представників української національної меншості у місті Києві. Є такий хороший старий анекдот. Іде бабця з онуком біля пам’ятника Богданові Хмельницькому. Внук запитує: «Бабушка, скажи, пажалуйста, а што ето за дядя на лошаді?» — «Панімаєш, внучєк, здєсь кагда-то жилі украінци, ето бил іх вождь». Ось так мені живеться».
1970-го Іван Гаврилюк закінчив Київський державний інститут театральних мистецтв ім. І. Карпенка-Карого. Він став першим актором незалежної України, котрому присвоїли почесне звання народного артиста. У кіно Гаврилюк почав зніматися з 1967 року, ще під час навчання. Дебютував у ролі Іванка в драмі Бориса Івченка «Анничка». Першою великою роботою після закінчення інституту стала головна роль в історичній драмі «Хліб і сіль».
З 1973-го Іван — актор кіностудії ім. О.Довженка. Зіграв Богдана в релігійній драмі «Спокута чужих гріхів», Сашка Івакіна у фільмі «Ті, що йдуть за горизонт», Макара Істоміна в драмі «Це сильніше за мене». Пік популярності актора припав на 1980-ті рр. Тоді він зіграв головні ролі в пригодницькому фільмі «На вагу золота», у драмах «Потрібні мужчини» та «Тепло студеної землі», історичному фільмі «Данило — князь Галицький», філософській притчі «Небилиці про Івана».
З 1986-го Гаврилюк — художній керівник кіновідеооб’єднання «Україна». Працював актором, сценаристом і режисером у студії Лариси Роднянської «Контакт». Створив дві ліричні документальні стрічки — «Місто Коломия» та «Прикарпаття. Гори і доли». З 1991 року — генеральний директор кінофірми «Воля XX». Президент кінофестивалю «Бригантина». З 1997-го — актор, режисер, сценарист, кіностудія «Контакт».
2002 року після тривалої перерви в роботі Іван знявся в серіалі Анатолія Матешка «Критичний стан». Працюючи над роллю соціального героя, Гаврилюк відкрив блискучі психологічні грані свого таланту.
Була ще й аномалія в перші роки незалежності 1997 року. Іван зайшов до аптеки, щоб купити ліки для батька, і зустрів там полковника української армії. То й задав кілька запитань російською, на що йому відповіли лагідною українською. Тоді він сказав дослівно те, що й дівчинка колись на пошті: «А ви ваабщє можетє разгаваривать на нормальном язикє?» Страшна спадщина імперії так скоро не міняється.
Іван Гаврилюк — не тільки актор, це глибоко мисляча особистість. У 1968-2004 рр. він зіграв ролі в 47 фільмах і в кількох був режисером. Також був народним депутатом України 4-го скликання від Львова.
Кілька років тому актор покинув Київ і повернувся до Львова. Вже довгий час його не можна побачити в нових українських стрічках. З одного боку пояснює це зміною поколінь в кінематографі та заздрощами окремих персон у цьому бізнесі. З іншого — і сам відмовляється від зйомок у низькопробних проектах. Гаврилюк належить до когорти таких людей, як Сергій Параджанов, Леонід Осика, Іван Миколайчук і Костянтин Степанков. Це були особливі люди, зараз таких немає.

Ярослав Стех

About Author

Meest-Online

Comments are closed.

Leave A Reply

Loading...