Посилках з США в Україну

Новини для українців всього свту

Monday, Dec. 10, 2018

До 50-річчя від дня смерті Володимира Данченка

Автор:

|

Грудень 14, 2017

|

Рубрика:

До 50-річчя від дня смерті Володимира Данченка

Володимир Данченко народився 21 квітня 1914 року, в родині робітника в Маріуполі (тепер — Донецької області). З молодих років хлопець проявляв велике зацікавлення до акторства. Він організував дитячі забави, оперті на дитячій самодіяльності. 1931-го, після закінчення середню освіту та його прийняли у трупу запорізького (зараз — львівського) театру ім. М. Заньковецької. В Запоріжжі Володимир познайомився з акторкою Вірою Полінською і з нею одружився. Згодом у них народився син Сергій (1937-2001), котрий став українським театральним режисером і педагогом. Він був визнаним народним артистом УРСР (1977) і СРСР (1988), отримав звання професора і був лауреатом Національної премії України ім. Тараса Шевченка (1978) , здійснив він постановки понад 60 вистав в Україні та за кордоном. Рід Данченків має спільні корені з родиною відомого режисера Володимира Немировича-Данченка.
Мені лише не вдалося дослідити, які причини спонукали Володимира до зміни прізвища на Данченко. Відомо, що з 1933 року він навчався у Київський театральному інституті, який закінчив 1937-го. Того ж року повернувся до театру ім. Заньковецької. Це був трагічний період української історії. На зламі жовтня та листопада 1937-го в урочищі Сондормох на Соловках сталінські кати розстріляли 1111 визначних діячів української культури, в т. ч. Леся Курбаса, Миколу Зерова, Мирослава Ірчана, Миколу Куліша, родину Крушельницьких і сотні інших діячів.
Саме тоді відбувалися масові розстріли за наказом так званої трійки товаришів (Позернова, Шитова, і Заковського), а розстріли невинних людей відбувалися «до відзначення ювілею більшовицької революції». Екзекузію виконував капітан НКВС Матвєєв, за його словами під склянку алкоголю. В цей страшний період перші кроки на театральній сцені й робив Данченко. Серед акторів панувала понура і лячна атмосфера. Ніхто не був упевнений у своєму майбутньому. Саме тоді московський режим вимагав від акторів, аби вони своїм репертуаром «закріплювали здобутки революції», на руїнах і згарищах, серед мільйонних жертв, котрі впали під час страшного штучно створеного голодомору. Вимога до акторів була принциповою, за всяку ціну вони мали завдання славити «найщасливіше життя в світі», захоплюватися новими, «радісними» змінами, які нібито чинила червона Москва. Ці більшовицькі не обговорювали, хто хотів жити, мусів коритися і працювати під диктатом. Йому пощастило, що його трупу не відправили на передову.
У роки війни Володимир Данченко разом із з дружиною та театральним колективом був евакуйований спочатку на Кубань, а потім у Сибір, до Тобольська. 1943-го трупа в повному складі переїхала в Новокузнецьк, де був змушений реалізовувати накинутий репертуар. 1944 року весь театральний колектив, і, звісно, Володимир Данченко, переїхали до Львова і тут продовжували свою театрально-акторську діяльність. У Львові Данченко з великим ентузіазмом узявся до свого акторського діла. Виконував ролі в «Назарі Стодолі» Тараса Шевченка, Лукаш в «Лісовій пісні» Лесі Українки, Улдіца («Вій, вітрць!» Райніса), Антося («Заради сімейного вогнища» за Франком), Коррадо («Родина злочинця» Джакометті), Езопа («Лисиця і виноград» Фірейреда), Тузенбаха («Три сестри») та ряд інших. Після війни Данченка перевели викладати до Київського державного інституту культури техніку акторського мистецтва. Крім цього, він знімався в кіно. Грав ролі генерала у фільмі «Здрастуй, Гнате» (1962) та Іллі Коршунова у фільмі «Мрії збуваються» (1959). На схилі свого життя повернувся до Львова і 17 грудня 1967 року помер, похований на Личаківському цвинтарі.

Ярослав Стех

About Author

Meest-Online

Comments are closed.

Leave A Reply

Loading...