Новини для українців всього свту

Thursday, Dec. 12, 2019

До 130-річчя від дня народження Івана Кавалерідзе

Автор:

|

Серпень 31, 2017

|

Рубрика:

До 130-річчя від дня народження Івана Кавалерідзе

З нагоди ювілею варто пригадати талановитого мистця грузинського походження, котрий вірно працював на добро та прославу української культури. Мистецтво збагачує не лише життя людей, але й прославляє націю. Від дитячих казок ми вчимося відрізняти добро від зла, правду від брехні, чесноту від підлості. В зрілому віці за допомогою мистецтва, людина збагачує свою уяву та набуває тих цінностей, які ми називаємо культурою. Духовну культуру підтримують і творять насамперед діячі мистецтва та значна частина визначних постатей, серед яких варто згадати Івана Кавалерідзе.
Він народився 1 квітня 1887 року на хуторі Ладанському (тепер — Роменський район Сумської області) в селянсько-грузинській сім’ї. Дитинство Івана Кавалерідзе минуло в селі Талалаївці Полтавської губернії (тепер — с. Стара Талаївка на Черкащині). З дитинства Іван зріднився з українськими ровесниками, бавився з ними і любив їх захоплювати своїми з глини виліпленими фігурами людей, тварин і різних предметів. Такі дивні дитячі розваги привернули увагу його дядька — художника й археолога Сергія Мазаракі, котрий після закінчення Петербурзької академії мистецтв працював хранителем скіфського відділу в Київському археологічному музеї. Помітивши мистецький хист небожа, він забрав його до Києва, де Іван навчався у 1907-1909 рр. у Київському художньому училищі, де його вчив відомий скульптор Федір Балавенський.
Після успішного закінчення Київської школи Іван у 1909-1910 рр. навчався у Петербурзькій академії мистецтв у проф. Гінцбурга. Ще в час перебування в Києві спілкувався Іван з Іллею Рєпіним та Архипом Куїнджі, під їхнім впливом виконував портрети гетьманів на замовлення М. Терещенка, відомого підприємця та спонсора української культури.
Саме в його будинку жив під час навчання Іван. Там часто гостювали художники й історики, що вплинуло на формування мистця і його зацікавлення українською тематикою. Він був працьовитим, брав участь у конкурсі на найкращий проект пам’ятника княгині Ользі. З 1912-го Кавалерідзе працював художником-декоратором у кінофірмі П. Тімана та Ф. Рейнгарда. Під час Першої світової війни художника рекрутували до російської армії й послали для проходження служби у 119-й запасний батальйон, дислокований у В’ятці, а в квітні 1915 року перевели до школи прапорщиків у Петерґофі, біля Петербурґу, згодом — до 3-го зведеного гвардійського запасного батальйону в Царському селі, що стояв на варті біля покоїв останнього російського імператора Миколи ІІ у лютому 1917 року. Революційний переворот Кавалерідзе зустрів у Ромнах, де наприкінці жовтня 1918-го створив пам’ятник Тарасу Шевченку.
У Ромнах Іван працював учителем малюнку у відділі народної освіти, а також вів міський драмгурток і був головним режисером Роменського пересувного робітничо-селянського театру (1925-1930). Крім цього, весь час займався спорудженням пам’ятників: княгині Ользі, Андрію Первозванному, Кирилу і Мефодію, Тарасу Шевченку й іншим. Ці пам’ятники потім знищили. 1934 року був знищений і Золотоверхий Михайлівський собор у Києві. А пам’ятник княгині Ользі було відновлено на його історичному місці лише 1996-го.
Як і всім мистцям того часу, Івану Кавалерідзе довелося демонструвати лояльність до влади своїми творами, кілька разів йому погрожували, чому не висвітлює досягнення СРСР. Але він все одно залишився собою і присвятив свій талант увічненню кращих синів України.
1922 року було встановлено його пам’ятник Григорію Сковороді у Лохвиці на Полтавщині, а 1926-го — пам’ятники Тарасу Шевченкові в Полтаві та Сумах. А його проект пам’ятника «Могила Т. Г. Шевченка у Каневі», який для скульптора був надзвичайно важливим, 1926 року відхилили. Ця невдача підштовхує митця до рішення повернутися в кіно. Але в цій галузі Іван Петрович стикається з радянською владою ще ближче. Перший фільм «Злива» (1928), або «Офорти до історії Гайдамаччини», було знищено. Кавалерідзе був змушений підтверджувати свою лояльність до влади, тому знімає фільми «Перекоп» (1930) і «Штурмові ночі» (1931). Та варто було кінорежисеру повернутися до історії України, як влада змусила його 17 (!)разів переробляти сценарій фільму «Коліївщина» (1933). Після цього Кавалерідзе зняв «Прометея» (1935) — про українського селянина, відданого в солдати і змушеного воювати за царя з Шамілем. У фільмі було зображено генерала Ладанського і виселення горців із Кавказу в Україну, так був переселений і дід режисера. За вказівкою Сталіна на сторінках «Правди» фільм піддали гострій критиці «за викривлення історії». Редакційна стаття називалася «Груба схема замість історичної правди». Це був початок кампанії боротьби з «антиісторизмом» робіт Івана Кавалерідзе.
Дослідники стверджують, що Сталіну особливо не сподобалася сцена, де кашкети загиблих російських солдатів відносили стрімкі потоки річки. Та невдоволення Сталіна могло мати й інші причини. Занадто був схожий герой на українських замріяних комуністів, а генерал і поміщик — на сталінський репресивний апарат. А репліка «Москва сльозам не вірить» 1936 року лунала так само трагічно, як і в царські часи. Не міг же Сталін сказати критикам, що побачив у фільмі себе.
А вже другий фільм трилогії, «Боярська змова», був заборонений. Роботу над третім фільмом взагалі було припинено. Критику «Правди» підхоплюють у Київській кіностудії (зараз — ім. Довженка), і Кавалерідзе забороняють знімати історичні фільми. Не зважаючи на комуністичні репресії Іван Петрович не опускав рук, зняв він першу українську кінооперу «Наталка Полтавка» (1936) і вслід за нею — «Запорожця за Дунаєм» (1937).
1941 року режисер зі знімальною групою вирушає в Карпати на зйомки фільму «Олекса Довбуш», де їх застає війна. Знімальна група поверталася до Києва пішки. Дорога додому пролягла через Дубно, в якому Іван познайомився з письменником Уласом Самчуком і пообіцяв, що виконає пам’ятник Шевченку. В Києві Кавалерідзе під час німецької окупації працював у міській управі начальником відділу культури. Німецька окупація не давала можливостей для розвитку української культури, та ця робота давала можливість підтримати київську інтелігенцію продовольчими картками та документами.
Іван Кавалерідзе, зокрема, врятував кінооператора Володимира Войтенка, котрий 1979-го зняв фільм Леоніда Бикова «В бій ідуть лише старики». Кіностудія займалася виготовленням копій німецьких кінострічок і титрів до них. У дні окупації до митця прийшов німецький офіцер, котрий запропонував йому зліпити Гітлера. Українець від цієї пропозиції відмовився, мотивуючи це тим, що ліпить лише з натури. Коли повернулася Червона армія, з’ясувалося, що це був переодягнений радянський агент. Під час війни на фронті загинули син Ігор, доньку Ніну стратили у Харкові за зв’язок із партизанами. Після закінчення війни влада не раз пригадувала митцю перебування під німецькою окупацією, за це Кавалерідзе навіть виселили зі службової квартири.
Йому допомогла влаштуватися театральна акторка Любов Гаккебуш, котра дозволила жити у своєму помешканні на вул. Житомирській. Про працю в кіно не могло бути й мови. Щойно після смерті Сталіна режисер зміг знову повернутися в кіно і зняв фільми «Григорій Сковорода» (1959) і «Повія» (1961) з Олександром Гаєм та Людмилою Гурченко в головних ролях. Однак і при Хрущові мав проблеми. Було знищено пам’ятник Шевченку у Сумах у рамках кампанії боротьби з «модернізмом». Коли 1964 року стало відомо, що українська громада у Вашинґтоні збирається встановити пам’ятник Шевченку, було вирішено встановити пам’ятник у Москві. Основою став проект, який Кавалерідзе готував у роки війни для Дубно. Однак коли пам’ятник було відкрито, ім’я Кавалерідзе чомусь зникло з переліку авторів. «Мистецтвознавці» згодом навіть заявили про плагіат проекту Кавалерідзе.
Хоча й в інтригах, але Іван Кавалерідзе прожив довге (91 рік), плідне та дуже складне життя. Помер він 3 грудня 1978-го в Києві, похоронений на Байковому кладовищі. А 2002 року на стіні знімального павільйону Кіностудії ім. Олександра Довженка було встановлено меморіальну дошку з написом «Основоположник українського історичного кіно Іван Кавалерідзе працював тут у 1934-1941 та 1957-1961 рр.» (скульптор — Ростислав Синько).

Ярослав Стех

About Author

Meest-Online

Comments are closed.

Leave A Reply