Посилках з США в Україну

Новини для українців всього свту

Monday, Oct. 22, 2018

До 125-річчя від дня народження Віри Холодної

Автор:

|

Липень 26, 2018

|

Рубрика:

До 125-річчя від дня народження Віри Холодної

Театр приманливий, актори намагаються перетворювати дійсне на бажане. В історії України театр має свою характерну основу і до його діяльності здавна долучалися найбільш талановиті і обдаровані особистості. Віру Левченко називали Королевою екрану. Це була темноволоса красуня з ніжною білою шкірою, великими сірими очима та надзвичайно густими, довгими віями. Своєю вродою Віра чарувала своє оточення.
Вона народилася 5 (за іншим джерелом 9) серпня 1893 року в Полтаві. Батько дівчини Василь Левченко був корінним полтавцем, закінчив словесне відділення Московського університету та працював педагогом у рідному місті, а мати завершила Олександро-Маріїнський інститут шляхетних дівчат. Після смерті дідуся Віри сім’я переїхала в Москву. Там майбутня акторка вступила у балетне училище Большого театру. Однак згодом була змушена залишити балет через наполягання бабусі, котра була проти такого заняття онуки. Тому дівчина стала продовжувати навчання у гімназії.
Так згодом Віра Левченко все одно вирішила повернути до театру і стати акторкою. Театральна сцена і акторська гра притягала немов якась невидимим магнітом. На неї справив неабияке враження приїзд 1908-го до Москви зі Санкт-Петербурга однієї з найпопулярніших тоді актрис Віри Коміссаржевської.
З 11-х років гімназистка Віра відвідувала гурток молодих артистів Московського художнього театру, брала уроки гри на сцені. Коли побачила гру данської акторки Асти Нільсен у фільмі «Безодня» (1910), зрозуміла, що хоче не грати, а жити, як ці дві актриси. На випускному балі 17-річна юнка познайомилася з молодим юристом Володимиром Холодним, талановитим адвокатом, блискучим оратором, азартним спортсменом, учасником автомобільних гонок, редактором і видавцем першої в Росії щоденної спортивної газети «Авто». Весь вечір Володимир читав вірші, захоплювався її незвичайними очима та ледь не одразу посватався. Дівчина погодилася. Знайомі засуджували ранній шлюб, але закоханих сердець ніхто не міг зупинили.
Володимир Холодний походив із відомої української сім’ї. Під час Першої його нагородили «золотою» зброєю за хоробрість. Віра ж виховувала доньок. 1914 року вона звернулася до режисера Владислава Гардіна; сказала, що ніколи ніде не грала, але бажає одержати роль у кіно. «Нам потрібні актриси, а не просто красуні», — відповів Гардін, написав іронічного листа і передав режисерові Євгену Бауеру на фірму «Хонжонков і Ко». Її першою роллю стала нянька-італійка в екранізації Анни Кареніної.
За рік Віра знялася на студії Ханжонкова в 13-х фільмах. Уславилася у фільмах «Міражі» (1915), «Життя за життя» (1916), «Забудь про камін» (1917). Після стрічок «Пісня тріумфуючого кохання» за повістю І. Тургенєва та «Полум’я неба» народ ходив уже на «Віру Холодну», а сценарії писали спеціально для неї. Її гра не пройшла і непоміченою серед театралів. Костянтин Станіславський запропонував Вірі роль Катерини в «Грозі» Островського і запросив її вступити до трупи художнього театру.
Фільми за участю Холодної були популярні в Європі, Америці, Туреччині й Японії. Її запрошували зніматися в Голівуд і Берлін, але акторка відмовлялася, бо не хотіла нікуди їхати. Якось 1915-го в помешканні Віри з’явився високий худий солдат. Він привіз листа від чоловіка з фронту і став приходити щодня: сідав на крісло, дивився на господиню і мовчав, милувався її видом. Це був Олександр Вертинський — ліричний поет, котрий присвятив їй свої пісні «Ліловий негр», «У цьому місті шумному», «Де ви тепер?» та інші. У своїх мемуарах він лаконічно писав: «Я першим вигадав титул «королева екрану», що утвердився за нею. Був дуже до неї небайдужий. Як і всі навколо».
Влітку 1915 року акторка отримала повідомлення, що поручник Холодний важко поранений під Варшавою. Відразу взяла відпустку і поїхала на фронт. У шпиталі не відходила від чоловіка і вирвала його з обіймів смерті.
Віру Левченко-Холодну називали расовою українкою. А в концертах, в яких брала участь із Осипом Руничем у містах України зали були переповнені.
У квітні 1918-го фірма Ханжонкова переїхала до Одеси і вибудувала ательє на Французькому бульварі. Віра Холодна з донькою Женею, мамою і молодшою сестрою Софією також виїхали до Одеси. Зйомки заповнили весь її час, адже глядачі вимагали від акторки нових робіт. Холодна знімалася здебільшого у мелодрамах під керівництвом режисерів Євгена Бауера та Петра Чардиніна.
8 лютого 1919 року Віра Холодна виступала на концерті. У театрі було холодно, глядачі сиділи в шубах, а актори виходили у відкритих сукнях. Ще до початку концерту її морозило, а після концерту злягла. Лікар поставив діагноз «іспанка», особлива форма грипу, хоча епідемії не було майже рік. Віру лікували найкращі лікарі Одеси. А 16 лютого 1919-го на Соборній площі, під будинком Папудова, де вона померла, в жалобі стояло все місто. Того ж вечора в усіх театрах оголосили про смерть Віри Холодної, всі вистави скасували.
Однак одесити ж не вірили в офіційну версію смерті своєї улюблениці. Вони вважали, що її отруїли. Після падіння Гетьманату окупована Антантою Одеса стала центром мирних перемовин між Добровольчою армією Денікіна, урядом УНР і французькими військовими. В цій атмосфері працювало чимало розвідок, а одеські анархо-комуністи створили «Французьку іноземну колегію» для поширення комуністичної агітації серед французьких військових. Існувала версія, що Холодна зблизилася з начальником штабу союзницьких військ Анрі Фрейденбергом та агітувала його вивести війська з Одеси. Гроші для підкупу Фрейденберга начебто належали Леву Троцькому, котрий і наказав прибрати свідка.
Багато хто не вірив, що велика акторка померла. Дехто навіть казав, що поховали не Віру Холодну, а якусь невідому жінку, а сама акторка втекла за кордон, бо виникла загроза викриття її таємної місії. Був ще один варіант — нібито, актрису викрали, бо на ній було багато коштовних прикрас. Однак жодних підтверджень цих теорій не знайшлося.
Акторку поховали 19 лютого на Першому християнському цвинтарі Одеси. В останню путь Віру Левченко-Холодну проводжав натовп людей. 1937 року комуністична влада цей цвинтар зруйнувала. На його місці відкрили «Парк Ілліча» з розважальними атракціонами, а частину передали місцевому зоопаркові. Достеменно відомо лише про деякі перепоховання зі Старого цвинтаря, а даних про могилу Віри Левченко-Холодної немає й досі.

Ярослав Стех

About Author

Meest-Online

Comments are closed.

Leave A Reply

Loading...