Новини для українців всього свту

Friday, Oct. 18, 2019

До 125-річчя від Дня народження Олександра Довженка

Автор:

|

Вересень 25, 2019

|

Рубрика:

До 125-річчя від Дня народження Олександра Довженка
Олександр Довженко

1929 року в Москві відбулася прем’єра фільмів Олександра Довженка «Звенигора» й «Арсенал». Залишився спогад іншого видатного режисера, Сергія Ейзенштейна, про цю подію. Третім до них приєднався Всеволод Пудовкін. І ця «священна трійця» була рукоположена на кінокомуністичну ікону. Те покоління входило в життя й у ХХ ст. з твердою вірою в те, що «Людині гімн, Людині, а не Богу» (Павло Тичина), що людська особистість розковується, тільки цього разу уже назавжди. Вони не знали тоді, що їм належить пройти той же шлях, що і велетням Відродження.
Втім, з погляду сьогоднішнього дня цілком очевидно: ще одна грандіозна утопія наскочила на рифи людської природи, вступила в суперечність зі законами історії. Чомусь не вдалося розковувати людство через утвердження «царства свободи». У грудні 1932-го в листі до свого приятеля Івана Соколянського Довженко писав про те, що «повний почуттям огиди і безкінечного жалю». «Не знаю навіть, кому й жалітися. Я втратив рівновагу і спокій, спасибі їм. Часом мені здається, що я вже ні на що не здатний, і коли пригадаю всю свою силу і всі свої творчі плани, я питаю себе: куди ж воно так хутко поділося; яким суховієм висушило мені волосся і який злодій налив мені в душу смутку? Я збирався працювати ще півстоліття», — зазначав режисер.
На відміну від своїх «соузників» по кінокомуністичному іконостасу Довженко походив не з міста, а з патріархального українського села. Саме це значною мірою зумовило особливості його художнього мислення, його мистецької та культурної ідеології. Проте не лише це.
Довженки були козацького роду. У своїх автобіографіях, зазвичай російськомовних, кінорежисер нерідко нагадував, що сім’я його батьків належала до «казацкого сословия». Те, що рід був козацьким, означало, що він не пройшов покріпачення, не знав неволі. Тим самим митець заявляв своїм роботодавцям: маєте справу з людиною, в крові якої немає рабської сукровиці.
Звертає увагу й те, що цей від відомий ще з ХVІІІ ст. і, без сумніву, в сім’ї були живими перекази про козацькі вольності, про Україну, яка була значно вільнішою, ніж та, якою вона стала на момент народження майбутнього митця. І культурнішою, освіченішою. У своїй книжці «Олександр Довженко» (Мюнхен, 1980) Іван Кошелівець справедливо зазначав, що еволюція Довженкового роду є наочною ілюстрацією деградації України в «теплих» обіймах Російської імперії. За переписами 1740-го і 1748 року у семи полках Гетьманщини Полтавської та Чернігівської губерній на 1094 сіл припадало 866 шкіл із викладанням українською мовою.
А вже перепис 1897 року показав зовсім іншу картину: на сто душ населення виходило 13 письменних (та й «письменність» була вже суто російськомовна). Сам Довженко у своїй автобіографії, датованій груднем 1939 року, писав, що батьки були неписьменні. Неписьменними були батько, мати, баба і прабаба. Дід був письменний, і йому батько не міг простити «своєї темноти».
Чумакування Довженкового діда Семена також є прикметним. Чи не звідти Довженкова любов до степу, до українського півдня — те, що в житті самого митця з особливою силою проявиться під кінець життя, під час роботи над «Поемою про море» та проживання в Каховці. Хоча його дитинство, зрозуміла річ, минуло на Поліссі. Сам Довженко у тій же автобіографії акцентував на своїй любові до природи, майже інтимній спорідненості з нею як одній із визначальних складових своєї творчості: «У нас була казкова сіножать на Десні. До самого кінця життя вона залишиться в моїй пам’яті як найкрасивіше місце на всій землі».
Крім любові до природи, серед головніших першопричин своєї творчості Довженко називав і мотив розлуки. У його батьків народилося 14 дітей, і майже всі померли, не доживши до дорослого віку. Найстрашніше сталося тоді, коли малому Сашкові не виповнилося й року — одразу четверо його братів, Іванко, Сергійко, Лаврентій і Василько, померли від пошесті в один день. «Пожили вони недовго, — так писав про них Довженко в «Зачарованій Десні», — бо рано, казали, співать почали. Було як вилізуть всі четверо на тин, сядуть рядочком, як горобці, та як почнуть співать… І де вони переймали пісні, і хто їх учив? Ніхто не вчив».
Спогади Довженкової сестри Поліни свідчать, що вражаючий факт одночасної смерті чотирьох дітей — не вигадка. Мимоволі звертаєш увагу на фразу в кіноповісті: «Кинувся батько до нас, а ми вже мертві лежимо, один лиш я живий». Отже, трапилося диво — малий Сашко мусив згинути від тої ж пошесті, однак саме провидіння його порятувало.
Провидіння і своєрідне воскресіння. Мотив, добре знайомий за Довженковими фільмами, надто ранніми. Хіба не воскресає у фіналі «Арсеналу» Тиміш, підіймаючись під градом куль? І хіба не як воскресіння виглядає похорон Василя у «Землі» — похорон, що синхронізується з пологами матері, котра родить нового сина? І чи не звідти і такий собі месіанський комплекс Довженка, його переконаність у власній обраності, своїй особливій місії? Себто в його особистому житті закладено те, що потім трансформується у своєрідну особистісну релігію, в неповторний спосіб продукування міфів. І це місіонерство, зрештою, так само з’являлося і в його героях.
А ще, можливо, накладалося й те, що у самого режисера не було дітей. Напевно, це було травматичним чинником життя митця і накладало відбиток на його світогляд. Характерним у цьому плані є запис у щоденнику від 11 січня 1944 року: «У мене нещасливий дім. У молодості в ньому не лунали дитячі крики, плач, і сміх, і зойк. Зараз стіни мого дому лунають крягтінням старушок».
Жах перед небуттям, перерваною традицією — все це позначилося на сприйнятті Другої світової війни. Митцеві видалося, що Україна й українці не просто гинуть, а що вони вже загинули, без вороття. Той зойк, що пролунав як крик його зболеної душі у вигляді літературного сценарію «Україна в огні», був надтраґічним. Що, як відомо, викликало гнівний осуд Сталіна та переведення Довженка до розряду опальних митців.
У щоденнику від 11 грудня 1943-го міститься моторошний запис про траґічну статистику Довженкової родини. «Згадав з матір’ю померлих наших — моїх братів і сестер. Було нас тринадцятеро. П’ятеро вмерло від скарлатини, одно від кору, од черевного тифу, од ускладнення грипу. Галька вмерла од дурних батьків, що рано видали її заміж і рано народила дитину Михайла, котрий, здається, загинув на війні, бо від самого початку не чути ні слуху, ні духу». Те ж число — тринадцятеро дітей — Довженко називає і в автобіографії 1955 року.
Поліна, у своїх спогадах називає 14 імен, додаючи ще одного, Василька — він був серед чотирьох братів, які померли в один день. Василька називає і сам Довженко в «Зачарованій Десні»: «Доглядали мене змалечку аж чотири няньки. Це були мої брати — Лаврін, Сергій, Василько й Іван». Чи то сам митець помилився у своєму записі, а чи його стареньку матір підвела пам’ять… Поліна пригадала й таке: «Пам’ятаю гіркі сльози матері, коли Сашко їхав учитися до Глухівського інституту. Мати бігла за возом і кричала батькові: «Куди ти везеш його?.. Оврама одвіз до Ростова, і той не повернувся… І цього хочеш занапастити…»
Ні, не занапастив батько свого сина, той вивчився не лише на вчителя (учителював Довженко, як відомо, в Житомирі), а й на велику людину, одного з геніїв українського та світового кіно. Хоча цього він безпосередньо не навчався.
Довженко прийшов у кіно 1926 року, на Одеську кінофабрику. А вже в 1929-1930 рр., після фільмів «Звенигора», «Арсенал» і «Земля», його ім’я стає відомим усій кіноосвіченій Європі — відтоді він опинився у ранзі світового класика. Дивовижний, фантастичний розвиток людини. Геній — він і є геній.

Сергій Тримбач, «День»

About Author

Meest-Online

Loading...