Посилках з США в Україну

Новини для українців всього свту

Tuesday, Dec. 18, 2018

До 120-річчя від дня народження Наталії Ужвій

Автор:

|

Жовтень 03, 2018

|

Рубрика:

До 120-річчя від дня народження Наталії Ужвій

Відомий актор Гнат Юра казав, що «є актори, що потребують не механічної поради, а смислового дороговказу, філософської спрямованості, образного натяку». Наталія Ужвій належить саме до таких сценічних майстрів. Вона народилася 27 серпня 1898 року в Любомлі на Волині. Там вона закінчили початкову школу, в якій вже з ранніх років свого життя дівчина виявляла великі здібності до гри на сцені. Селянська родина Ужвій була багатодітною. Наталія мала п’ять братів та дві сестри.
В пошуках роботи батько перевозить сім’ю до столиці Польщі, де працює на залізниці. Саме тому першу освіту Наталія здобула в залізничному училищі. Але театр і школа стали основою її тодішнього зацікавлення. У 1922-1925 рр. юнка навчалася в Драматичній студії при Першому державному драматичному театрі УРСР ім. Тараса Шевченка в Києві і виступала на його сцені. У 1925-1926 рр. працювала в одеській «Держдрамі», згодом — у Харківському театрі. У будь-якому театрі, чи відтворюваному образі актриса насамперед привертала увагу її іконописне обличчя з великими блакитними очима.
Портрети селянки, королівської вельможі, лікарки, архітектора Наталя вона відтворювала бездоганно. А роль Шевченкової Катерини, як згадувала велика майстриня, навіть їй увижалася. Натхненний скульптурний портрет героїні великого Кобзаря увічнив скульптор М. Манізер, для якого позувала славетна актриса. «Була горда з того, що є не тільки свідком, а й співучасницею цієї події, — згадувала Ужвій. — Моя участь у роботі по створенню пам’ятника — значний етап мого творчого зростання. З радістю віддала все своє вміння і майстерність на створення образу Катерини. У цьому образі мені хотілося відобразити безвихідну долю жінки кріпосної України. Прагнучи повніше втілити образ Катерини, я жила нею. З трепетом стежила за майстерною рукою професора Манізера, під якою з кожним днем усе помітніше оживала глина».
Театральне мистецтво її полонило, зокрема такі вистави, як «Мандат», «Гріх», «Маруся Богуславка», «Полум’ярі». Квитки на них розкуповували заздалегідь. Її виконанням ролі Діани де Секонгур у п’єсі «Полум’ярі» тогочасного наркома освіти Луначарського захопився учень Одеської трудової школи юний Євген Пономаренко. Він стає палким прихильником таланту Ужвій. Згодом доля поєднає їхні життя.
Найбільше запала в серце акторки праця у 1926-1934 рр. в театрі «Березіль», заснованому Лесем Курбасом 1922-го. 1926 року його було перевезли з Києва до Харкова. Наталія Ужвій також перебралася туди. Майже на десять років вона пов’язала своє життя зі славетним режисером. Вона знову стала примадонною, завоювавши прихильність харківського глядача.
Сама актриса пізніше згадувала: «Для нас, акторів «Березоля», спектаклі Курбаса були важкою, але доброю школою. Нас підкоряла велика ерудиція цього високоталановитого митця».
Та в результаті комуністичних репресій було знищено театр, а на зламі жовтня та листопада 1937-го а урочищі Сандормох на Соловках сталінські негідники розстріляли більше тисячі провідних українських діячів культури, серед яких були Микола Зеров, Ірчан, Микола Куліш, родина Крушельницьких і Лесь Курбас. НКВС ростріляли й двох братів акторки — Євгена та Назара.
А Наталя познайомилася з українським поетом-футуристом Михайлом Семенком і вийшла за нього заміж. Московські кати заарештували Михайла наприкінці 1936 року, а 23 жовтня 1937-го розстріляли. У цьому шлюбі єдиною дитиною був син Михайло (1927 р. н.). Він також проявляв поетичний дар, писав вірші. Після смерті батька залишився під опікою матері.
У червні 1941 року Наталя з успіхом гастролювала в Москві. На виставі О. Корнійчука «В степах України» актриса була на піднесенні, а московська публіка — зворушена її грою. Ужвій ще не знала, що на неї чекає нова смуга переживань. Майже на п’ять років вона розлучилася з сином Михасем. Численні концерти фронтових бригад не давали можливості зануритися у близькі серцю переживання. Сина знайшла майже під кінець війни. Але щастя було недовгим. Талановитий хлопець, автор великої кількості віршів, студент Київського національного університету занедужав. Його хвороба на той час була невиліковною. Юнак пішов із життя у 24 роки 13 грудня 1951-го. Матір не могла отямитися з горя. Лише з часом, у виставі Островського «Без вини винні», свій біль актриса відтворила в образі Кручиніної — матері, котра також втратила свого сина. Можна уявити собі реакцію залу, який знав про трагедію актриси й буквально здригався від ридань.
«Я вся в театрі, коли в мене немає вистави, я одразу никну, в’яну й сама собі стаю непотрібною», — казала вона. «Я прийшов до театру 1978 року й грав разом із Наталією Ужвій в «Дяді Вані» Чехова, — згадував народний артист України Богдан Ступка. — Часом вона брала мене за руку й казала жартома: «Ну, що ж я тут граю, фітюлечку якусь, я могла б ще могла грати вашу подругу полюбовницю коханку». А коли «Украдене щастя» Сергій Данченко вже поставив із молодими акторами, і я грав Миколу, вона зробила мені найкращий за все життя комплімент: «Ви граєте то князя Мишкіна, то Ісуса Христа», й я падав перед нею на коліна та цілував її сукню. Такі слова багато чого варті. Вона щиро підтримувала не тільки мене, а й Оглоблина, Данченка, Івченка, які прийшли в той же час до колективу франківців. Актори її дуже поважали й цінували, а шанувальники — просто обожнювали. Недарма вона перетворилася на легенду українського театру».
Наталія Ужвій багато років очолювала Українське театральне товариство (тепер — Спілка театральних діячів). Завдяки її стараннями було відкрито Будинок ветеранів сцени в Пущі-Водиці.
В репертуарній спадщині Наталії Ужвій є великий кінодоробок. Дебют у кіно Наталії Ужвій стала стрічка 1926 року «Пілсудський купив Петлюру». Другою її кінострічкою став «Тарас Трясило». Виконувала у фільмах «Золоте черево» (1926), «Король бавиться» (1927), «Змова Фієско» (1928), «Мина Мазайло» (1929), «Кадри» (1931), «Прометей» (1936), «Остання жертва» (1939), «Виборзька сторона» (1939), «Багато галасу даремно» (1940). Але головною стрічкою її життя стала «Райдуга» режисера Марка Донського (1943). Пізніше були «Тарас Шевченко» (1951), «Украдене щастя» (1952), «Земля» (1954) та інші.
На красуню звернули увагу такі визначні майстри кіно, як Ейзенштейн, Таїров, котрі високо цінували її акторсько-мистецьку гру. Наталія Ужвій не лише глибоко усвідомлювала своє покликання, але й з усією вимогливістю і серйозністю працювала над її довіреною роллю. «Що кожна роль від мене вимагає виснажливої праці, щоб вдихнути те що є до мистецького переказу в цій темі», — писала вона.
Наталія Ужвій була окрасою мистецько-театрального життя в Україні, за свою працю отримала вісім нагород. Про таких, як Наталія Ужвій, кажуть: позначена Богом. Померла акторка в Києві 22 липня 1986 року. Похована на Байковому кладовищі. Після смерті актриси на будинку, де вона жила в Києві, встановили меморіальну дошку. Вшановуючи талановиту актрису, Національний банк України, продовжуючи серію «Видатні особистості України», 9 вересня 2008-го ввів у обіг ювілейну монету «Наталія Ужвій» номіналом 2 грн. Іменем Наталії Ужвій назвали Будинок ветеранів сцени в Пущі-Водиці. У Києві на честь Наталії Ужвій назвали вулицю в Подільському районі міста. У Києві, Луцьку, Любомлі на честь Наталії Ужвій також назвали вулиці. У Черкасах її ім’ям названо притулок, а також пасажирський теплохід у Київському річковому порту.

Ярослав Стех

About Author

Meest-Online

Comments are closed.

Leave A Reply

Loading...