Новини для українців всього свту

Sunday, Nov. 29, 2020

Бути бойчукістом було боляче

Автор:

|

Жовтень 30, 2020

|

Рубрика:

Бути бойчукістом було боляче
Охрім Кравченко

У першій третині минулого століття мистець Михайло Бойчук (1882-1937) став реформатором українського мистецтва та засновником монументального малярства. Великого значення у розвитку мистецтва набули його класи при Державній українській академії мистецтв, що постала наприкінці 1917-го в Києві. У проф. Бойчука навчалися молоді студенти, майбутні видатні художники, його ідейні однодумці-монументалісти Тимофій Бойчук (1896-1922), Іван Падалка (1894-1937), Василь Седляр (1899-1937), Софія Налепинська-Бойчук (1884-1937), Оксана Павленко (1896-1991), Кирило Гвоздик (1895-1981), Мануїл Шехтман (1900-1941), Микола Рокицький, Павло Мелащенко, Сергій Колос, Євген Холостенко й інші. Бойчукісти пробували бути разом із народом і вірно служити владі. В. Седляр створив гобелен із Йосифом Сталіним, а М. Бойчук — із радянським гербом. Та таких творів бойчукістів було замало, вони надто яскраво промовляли українською національною формою. Михайла Бойчука, котрий не малював у стилі соціалістичного реалізму, 1926 року засудили письменники Валеріан Поліщук, Павло Тичина та Гео Шкурупій. Останній написав проти бойчукістів памфлет «Диктатура богомазів» (1929).
Розпочалися арешти бойчукістів, адже сам М. Бойчук народився під Австрією, кілька разів бував за кордоном, любив Україну, а як «буржуазний націоналіст» був шпигуном і класово ворожим елементом. 30 вересня 1936-го забрали Падалку, у листопаді — Седляра, а після обшуку 25 листопада помешкання Бойчука, 26-го його забрали до цюпи. 13 липня 1937 року арештантів розстріляли, лише кілька залишилося живими. Одним із них був Охрім Кравченко.
Він народився 28 січня 1903-го в с. Кишенці на Київщині. Із шістьох дітей у сім’ї Кравченків, Охрім був наймолодшим. Пас гусей і корів. Через нестатки в родині тільки один рік навчався у вищому училищі. Пісні його матері стали для юнака домашньою наукою, які сам часто любив співати, і рисувати до них власні візерунки та образи селян. Родину роз’єднала війна. Охрім потрапив до української армії, а потім у полон під Тульчином Вінницької області. Після звільнення працював діловодом у Білій Церкві і водночас відвідував художню студію Едґарда Гейне. За його порадою восени 1921 року вступив до індустріально-технічного училища в Києві. 1924-го Охріма можна було бачити студентом Київського художнього інституту (КХІ) на малярському факультеті. «Тіпають коноплі» — одна з ранніх збережених картин Кравченка, створена технікою яєчної темпери на стіні КХІ. Останнього, п’ятого року студій, Охрім перейшов до групи студентів М. Бойчука. У викладах професора про монументальне малярство він бачив новий напрям у розвитку українського мистецтва. Закінчивши науку в КХІ, на початку серпня 1930 року Кравченка зовсім несподівано заарештували. Після десяти місяців слідства отримав вирок — три роки заслання. Опинився в м. Котлас, що на Північній Двіні. Після повернення Кравченку довелося з труднощами добиратися до Києва, але проживати там йому не дозволили. Довелося повернутися до рідного села. Людей від штучно створеного Сталіним голоду, в Кишенці майже не застав. І батька живого вже не застав. Вулиці села стали пусткою. На якийсь час притулився в хаті брата, але не надовго. Шукав роботи малярем у різних містах України. З лютого 1935-го до майже кінця 1938 року його вислали на Урал. Кривий Ріг став місцем його проживання, там і застала війна. Під час окупації міста німцями, хоч і мобілізований, нікуди не зміг з нього подітися. Працювати для чужих не схотів. Згодом, пощастило звідти вибратися, і дорогою до Києва, намалював кілька ікон для різних церков.
Київ не був привітним для мистця. За допомогою знайомого не потрапив до працездатних чоловіків і жінок, вивезених на роботу до Німеччини. Зі звільненням Києва радянськими військами, Кравченко пішов працювати у майстерні Художнього фонду при будинку народної творчості, їздив містами України, відбираючи праці народних умільців для республіканських виставок у Києві.
1946-гоу Кравченко подався до Львова. Майже десять літ у ньому минули з посвятою педагога в Училищі прикладного та декоративного мистецтва ім. Івана Труша, потім у Поліграфічному інституті та в ремісничому училищі. Але якісь «воріженьки» змусили Охріма зректися викладацької роботи, бо «належав до ненадійних мистців із твердими переконаннями бойчукізму».
Соковиті лінії та штрихи мистця в рисунках високо підіймали авторитет вчителя в усіх наукових закладах. Педагогом виявився не за посадою, а за покликанням, тому його любили студенти. Щасливіші роки від попередніх настали в Охріма Севастяновича на початку 1960-х рр., коли вийшов на пенсію, щоб цілком присвятити себе творчій праці, якою займався усі подальші роки життя. Часто виїжджав у гуцульські Карпати. Любив спілкуватися з селянами, цікавився їхніми народними піснями, звичаями, побутом та одягом, зарисовував їх, а потім створював із них у своїй студії справжні картини. У п’яти селах Гуцульщини — Жаб’є, Коів, Річки, Соколівця й Яворів — Кравченко нелегально розмалював їхні церкви.
Українська народна фольклористика стала помітною в його картинах, зокрема, у таких композиціях: «Козак Мамай», «Козак Голота», «Їхав козак на війноньку», «Ой на горі вогонь горить» і «Слухають думи». В останній показні троє бувалих козаків, котрі уважно прислухаються до кобзаря, а той, мабуть співає про козацькі події, до яких і вони колись були причетні. А четвертий козак, либонь, найстарший, пальцем вказує на молодого козака і приповідає йому: «Слухай!»
У 1960-1970 рр. мистець звернувся до постаті Тараса Шевченка та його поезії, намалювавши такі твори: «Т. Шевченко на селі», «Т. Шевченко серед селян», «На панщині», «Катерина» й інші. А такі ранні твори Кравченка, як «Безпритульні», «Біля терлиці», «Металургіст», «На заводі», «Розкуркулений жебрак», інспірували мистця малювати сучасних людей. Створив образи станкового малярства, надавши їм назви «Косар» (1964), «Дівчина з голубом» (1967), «Лісоруби в обідню пору» (1970), «Очищення буряків» (1971), «Голод на Україні» (1972), «Горбань в їдальні» (1973), «На прийомі в директора» (1976), «На оранці» (1976). Це були зображення не героїчних осіб нашої історії, а правдивих роботяг, людей новітньої історії, типів просто з народу. Наповнював свої полотна буденщиною, з якою зустрічався щодня в місті й поза ним, на ланкових і колгоспних полях, лісових схилах і деінде. Хотів ними показати характерні пози людей, їхні жести, вирази обличчя, психологічно-життєву напруженість та внутрішню і зовнішню динаміку, такі характерні для монументального малярства. Помітною з часом стала в художника еволюція, але лише для вдосконалення у власному вислові, проте не зрікався традицій, закладених М. Бойчуком. Палітра маляра була не багатою, колористично щедра, гармонізована кольорами та делікатно зіставленими одна біля другої різними відтінками. Фабричних фарб не вживав. Послуговувався старовинною технікою темпери, саморобними, інколи аквареллю та вугіллям на папері. Вірного учня М. Бойчука не цікавила колористика львівських малярів, принесена ними з Парижа, Варшави, Кракова, Праги, Відня чи Мюнхена. Деякі творчі принципи та фахові поради свого вчителя Кравченко запам’ятав на все життя. Радив будувати картини найпростішими лініями, відкидаючи зайві деталі. Монументалізмом вважав не великі розміри творів, чи розписи на стінах, а організованість. Такі рисунки Охріма, як «Материнство» (1935), «На верховині» (1968), «Полудневий відпочинок» (1980), «На дозвіллі» (1985) та ряд інших, також вказують на простоту образу. Зацікавлений давньоукраїнським іконописом у ранніх роках своєї творчості, залишився таким на довгі роки не копіюючи його, а радше аналізуючи його ранні шедеври, з якими зустрічався у львівських збірках ікон. Твори Кравченка — сірих кольорів, здебільшого холодної стриманої гами та гладкої поверхні-фактури. Його роботи життєві: вівчар пасе вівці, грають троїсті музики, розмовляють дві бабусі, косар гострить косу, жінки жнуть жито, чоловіки в’яжуть снопи, жінка тіпає коноплі, у неділю рано зілля копає, чоловік п’є пиво, жінки чистять буряки, грають у доміно, поснули в потязі пасажири. Охрім створив кілька портретів — Василя Стефаника, матері та свого незабутнього педагога Михайла Бойчука. Про нього мистецтвознавець Борис Лобановський сказав: «Тільки в особливій атмосфері Львова стало можливим створити суворого портрета Михайла Бойчука, виконаного в традиціях погромної школи Охрімом Кравченком, старим учнем майстра, що пізнав гіркий смак репресій». Достеменно так. Пізнав сталінські репресії, всілякі прикрощі, сумні роки заслання, звинувачення у «формалізмі», приналежність до бойчукістів, котрі підлягали знищенню, бо були українськими мистцями. Охрім Кравченко, силою духу зумів усе це перебороти. У своєму серці зберігав велику вдячність своєму вчителеві. Довгі роки виношував його образ у своїй пам’яті і був щасливий, а наприкінці свого життя намалював його портрет, що зберігається у Києві.
До мистецької спадщини мистця належать близько 300 малярських творів і близько 200 рисунків, акварелей і пастелей, у т. ч. два автопортрети (1938, 1947). 11 червня 1985-го в залах Львівської організації Спілки художників України відбулося відкриття виставки творів Охріма Кравченка. Дуже радів він із тієї події. Але хвороба зробила своє. Через чотири місяці упокоївся 35 літ тому — 30 жовтня 1985 року.
Раніше «Міст» розповідав про мистецтво, збагачене Михайлом Бойчуком.

Павло Лопата

About Author

Meest-Online