Посилках з США в Україну

Новини для українців всього свту

Saturday, Sep. 23, 2017

Бандура задзвенить у Криму

Автор:

|

Березень 29, 2012

|

Рубрика:

Бандура  задзвенить у Криму

Грає кобзар, виспівує,

Аж лихо сміється:

«Була колись Гетьманщина,

Та вже не вернеться;

Було колись — панували,

Та більше не будем…

Теї слави козацької

Повік не забудем!

Україно, Україно!

Серце моє, ненько!

Як згадаю твою долю,

Заплаче серденько!»

Т. Шевченко

 

Наталя Стадник

10—14 травня, коли в Криму цвістиме мигдаль, залунає в Ялті новим співом і відроджений фестиваль «Дзвени, бандуро!». Як і за кращих часів розквіту цього свята української музики, цього разу очікуємо конкурсантів і гостей, молодих українців-патріотів, відданих народній пісні й своїй Батьківщині, не тільки з України, а й з усіх куточків нашої планети. Метою цього заходу є популяризація, пропаґанда та підтримка кобзарського мистецтва, адже конкурсанти будуть виступати не лише в концертних залах міста, а й на відкритих майданчиках, демонструючи мешканцям і гостям курорту багатство та красу українського музичного мистецтва й народних строїв.

Засновник цього фестивалю, педагог від Бога, бандурист, відомий дослідник Криму та Кубані, науковець Олексій Федорович Нирко плекав надію відродити в русифікованому Криму любов до мови солов’їної, до козацької подруги-бандури, нагадати тим, у чиїх жилах тече козацька кров, — якого вони роду. Адже кримська земля рясно зрошена кров’ю козаків, Чорне море зборознили козацькі чайки, а саме повітря досі просякнуте співом кобзарів, що оплакували долю українського люду, який тисячами вели бусурмани в неволю, на невільницькі ринки Таврії.

Народжений 1 січня 1926 року на Дніпропетровщині, на землі, яка стала останнім прихистком запорозьких козаків, у селі Новій Січі, Олекса зі самого дитинства відчув тягар немилосердної долі. Спочатку був затаврований клеймом «ворога народу», коли його батько Федір Савович 1933-го потрапив у сталінські табори, потім, у студентські роки, були нагло обрубані крила його Мрії стати частиною великого мистецтва, навчатись у Львівській консерваторії: нічний обшук у гуртожитку, арешт, ув’язнення, ГУЛАГ та виснажливі роботи на лісоповалах.

«Іноді, коли стихав вічний гавкіт собак, там до нього долинало відлуння музики фальшивими звуками понівеченої гармошки, але спасіння було в тому, що, закривши очі, він хоч на мить міг почути гармонію симфонічного оркестру під керуванням С. Людкевича. І були ще книги, які не переставав збирати навіть у вигнанні, і нічні бесіди з інтелектуалами, що вчили його мислити масштабно й вірити в місію на землі кожної людини», — так писала про О. Нирка в передмові до першого видання його книги «Кобзарство Криму та Кубані» Світлана Кочерга, кандидат філологічних наук, член Національної спілки письменників України.

Навесні 1956 року Олекса був звільнений із таборів. І мрія присвятити своє життя українському мистецтву набула нових сил, замріли попереду такі очікувані обрії. І, звичайно, бандура, про котру чоловік говорив як про «прекрасну дівчину, до якої чи не смів, чи не міг підступити».

Переїжджаючи до Криму, де бив ключем дух комунізму, кидаючи себе у вирло нової боротьби за Україну на українській землі, Олекса жартома казав однодумцям: «Я вирию собі печеру й буду в ній жити, але все одно навчатиму в Криму гри на бандурі». І справді, у Ялті довелося переживати й багаторічну побутову невлаштованість, і відчувати, що перебуваєш під постійним прицілом влади, і долати нерозуміння та перешкоди з боку колеґ-шовіністів.

Але незважаючи ні на що Олексій Федорович активно працював, знаходячи нових учнів, створюючи ансамблі й капели бандуристів. Згодом було відкрито та відновлено класи бандури в багатьох навчальних закладах Криму й Краснодарського краю, куди п. Нирко сам відвозив у подарунок бандури, реставрував і дарував друге життя понівеченим інструментам. Заснування в Ялті Всеукраїнського товариства «Просвіта» (керманичем якого був довгі роки), створення української загальноосвітньої школи, відкриття музею та встановлення пам’ятника Лесі Українці — також заслуги Олексія Федоровича.

Невтомна праця впродовж усього життя над книгою «Кобзарство Криму та Кубані», до виходу у світ якої Олексій Федорович так і не дожив, відкрила Україні імена забутих героїв українського подвижництва, бандуристів, акторів і музичних майстрів. Створено унікальну приватну колекцію бандур, яка перебуває в експозиції музею Лесі Українки. Та найбільшою гордістю Олексія Федоровича була Капела бандуристок імені С. Руданського при Ялтинському педагогічному училищі, яка отримала звання народної й була учасницею численних оглядів художньої самодіяльності, кількох міжнародних фольклорних фестивалів. Основні нагороди капели — п’ять золотих і срібна та кілька пам’ятних ювілейних медалей, понад 100 дипломів і грамот.

Учні Олекси Нирка розлітались по світах, як ластівки, провісники розквіту української слави, створюючи власні ансамблі, продовжуючи ростити у своєму серці посіяне Вчителем зерно — навчати й поширювати любов до бандури, до України.

1992 року п. Нирко організовує фестиваль «Дзвени, бандуро!». А 2005-го останній подвиг Митця, остання вершина, яку підкорив перед зустріччю з Вічністю, — організація першої міжнародної конференції «Кобзарство, історія, перспективи розвитку», що також відбувалася в Ялті.

Скільки перемог у битві за Україну було здобуто, перемог за право знати власних героїв, які на своєму місці, своєю скромною працею несли любов до України через вигнання, репресії, виселення; скільки душевних і фізичних сил було покладено на цьому полі борні! Але не стало Подвижника, і поступово завойовані вершини почали здавати. Почав занепадати й фестиваль «Дзвени, бандуро!», який цього року за браком коштів, за браком відданих і натхнених організаторів ледь не був закритий і втрачений назавжди.

На жаль, культурі зараз приділяють не так багато уваги, як би хотілося. Один за одним закриваються проекти, на які не вистачає елементарного фінансування. Слава Богу, що присутність у суспільстві таких самовідданих ентузіастів, як доньки Олексія Нирка — Мирослава й Оксана, як Оксана Соколик, режисер фестивалю і президент Фонду розвитку мистецтва ім. Василя Соколика, яка самотужки організувала й уже не перший рік проводить Міжнародний фестиваль духової музики імені Василя Соколика «Фанфари Ялти», Міжнародний джазовий фестиваль «Джалітон» і інші проекти всеукраїнського та міжнародного масштабу, як учениця Олексія Ниркa — Олександра Семиліт, тепер — аспірантка й викладач бандури, член Національної спілки кобзарів України, старший науковий працівник Музею театрального, музичного та кіномистецтва України, як бандуристка й композитор Тетяна Лобода, не дали фестивалю «Дзвени, бандурo!» так само розчинитися в небутті.

На щастя, фестиваль має підтримку в Криму в особі Олени Плакиди, міністра культури Автономної Республіки Крим (АРК), й Аріни Новосельської, заступника міністра культури АРК. У тому відомстві усвідомлюють, що цей фестиваль залишився фактично єдиним острівцем української культури в Криму.

Тож тепер наше особливе звернення лунає до людей, які ще не забули, якого вони роду, до меценатів, котрі теж горять любов’ю до Батьківщини й прагнуть і можуть своїм посильним внеском розвивати національну культуру, брати участь у національному вихованні нового покоління українців.

Актуальним зараз є й заклик, як і за життя Олексія Федоровича, коли він через важкоздоланні перешкоди комуністичного режиму на самому ентузіазмі день за днем, рік за роком не тільки словом, а й своєю відданою, невтомною працею для слави нашої України закликав: «Лупайте сю скалу! Нехай ні жар, ні холод Не спинить вас! Зносіть і труд, і спрагу, й голод, Бо вам призначено скалу сесю розбить» (І. Франко). Україна чекає на своїх героїв!

nidman3@yandex.ru

About Author

MiCT

Comments are closed.

Leave A Reply

Loading...