Посилках з США в Україну

Новини для українців всього свту

Sunday, Apr. 30, 2017

Андрій Курков: «У нас 42 мільйони Україн»

Автор:

|

Квітень 06, 2017

|

Рубрика:

Андрій Курков: «У нас 42 мільйони Україн»

Андрій Курков — без перебільшення, найвідоміший сучасний український письменник у світі. Найсвіжіша літературна новинка від нього — роман «Шенґенська історія», який уже перекладають європейськими мовами. Важливою частиною роботи Куркова є його діяльність як віце-президента українського PEN-клубу. Також він чудово працює як промоутер сучасної української літератури за кордоном.

Неповага до законів не виникла на порожньому місці
— Ви, мабуть найвідоміший сучасний український письменник у світі. Припускаю, це дає відчуття великої відповідальності за репрезентацію України і в ближчих країнах, і в більш віддалених…
— Звісно, я відчуваю цю відповідальність. Зазвичай, коли презентую нову книжку, мені ставлять більше запитань про Україну, ніж про саму книжку. В певному сенсі з мене зробили «тлумача України».
— Що ж ви тлумачите про Україну?
— В Україні ніколи не було свого царя, тому українці не можуть бути монархістами. Традиції з XV ст. та пізніше — це традиція організованої анархії. Згадаймо козаччину, вольницю. Україна була територією з рухомими кордонами, власним військом, народними виборами гетьмана, військовими судами. Територією без цивільної адміністрації, судів і власної валюти. Країна була самодостатньою. З того часу сформувалася генетична неповага до будь-якої влади. Саме тому після кожних виборів гетьманів одразу ж починалися інтриги, провокації, таємничі кампанії проти новообраного лідера. Неповага до законів не виникла на порожньому місці.
— І в цей момент ситий європейський читач запитує: «Як же з такими вихідними даними можна будувати правову державу?»
— Можна побудувати. Були різні історичні фільтри. На Донбасі та на Майдані загинуло багато пасіонаріїв. Тобто відфільтрувалися люди, готові братися за зброю, невдоволені ситуацією. Таким самим страшним фільтром була громадянська війна, про яку в Україні дуже мало написано. Потім — радянські депортації, Голодомор. Але Україна регулярно вибухає та повстає. Будь-яка влада повинна брати до уваги історичну вибуховість українського суспільства, це майже вроджене. У нас влади не бояться.
— За вибуховістю є ризик не помітити доброї влади, вихлюпнути дитину разом із водою…
— Певна річ, саме тому тепер люди, котрі вважають себе радикалами, мають усвідомлювати наслідки свого радикалізму. В політичній боротьбі в Україні взагалі рідко ідеться про майбутнє, більше ідеться про те, хто прийде до влади, і як довго там протримається. Але це змінюється, і тут нам допомагає геополітична ситуація. Через неї наші політики змушені думати не лише про те, як зберегти себе у владі, але і про те, як утримати те, що тепер називається Україною та повернути її в межі кордонів, про які раніше ніхто і не думав.

У нас є страх перед реальною міґрацією
— Якщо говорити про вашу власну маленьку Україну, то які в неї межі?
— Коли діти підросли, ми проїхали на автомобілі всі кордони України, щоби вони зрозуміли, де живуть. Як і у будь-якого українця, в мене є своя земельна акція — 40 соток. Це мій сад. Гадаю, що свій власний садок потрібен кожному українцю, аби добре почуватися.
— Вишневий?
— Скоріше яблуневий? Або ж вишневий — і ще п’ять соток картоплі. Якщо ж серйозно, то зв’язок українців зі землею — це те, що не давало нам втратити відчуття власної держави. Те, що зараз так багато українців, які виїхали, не продали своєї нерухомості, свідчить про існування такого зв’язку з власною землею. У нас є страх перед реальною міґрацією.
— Що це означає?
— Їхати туди, де є робота, на нове місце, кидаючи все. Це потребує усвідомлення місця, де живеш тепер, як одного з етапів, який ти можеш завершити. Таке життя передбачає відсутність власності — або ж уміння швидко купувати та продавати свою власність. Ти ніби ідеш пришвидшеним темпом, не думаючи про те, які кордони перетинаєш, і чи не треба тобі наприкінці життя повернутися на Батьківщину. Ця картина дуже схожа на те, як у всьому світі живуть фахівці. Вони міняють роботи та країни. Образ міґрації як певного «назавжди», через яке ти лишаєш деінде ціле життя, уже застарів. Далекий «гамерицький край» уже не такий і далекий.
— Міґрація могла бути пов’язана і з бідністю, що штовхала добровільно вирушити в іншу країну, за океан, де всім вистачає землі, і де можна власною працею досягнути успіху, де можна отримати власність і зберегти її, передати власним дітям…
— Це мрії. Українці вирушали за тим, чого в них не було, і що було умовним символом щастя, наприклад, власна земля, маєток. Саме тому в нас часто сприймають заробітчанство, але не сприймають справжньої еміґрації, попри те, що її можна спланувати та загалом ставитися до неї прагматично. В нас від доброго життя ніхто нікуди не їде. А від поганого життя виїжджають підзаробити та повернутися назад.

Майдан не створив нових партій
— Жити в Україні з таким багажем травм, мрій, перемог і поразок — це означає бути мрійником?
— Ми дуже добре мріємо. Хто найкраще мріє? Анархісти! Вони пасіонарні та можуть намалювати собі ідеологічну картинку, пояснюючи, чому саме вона краща за інші. Тому в нас і є 42 мільйони Україн.
— Якщо є 42 мільйони Україн, то як можна разом працювати на спільну справу?
— Українські політики мають бути набагато розумнішими, професійнішими та верткішими, ніж, наприклад, австрійські. Доказ того, що в основі української ідеї лежить анархія — факт існування понад 300 політичних партій.
— Але не всі життєздатні..
— Мова не про це. Немає консервативної, демократичної, ліволіберальної партії. Всі партії гетьманські. Один мікровождь, який створив певну партію, легко потім продасть її іншому мікровождю за допомогою перевиборів або формальних зборів. Демократія для нас — це анархія.
— Як же знайти спільну парасольку?
— Прибрати з партій обличчя, а залишити ідеологію.
— Чи можлива самоорганізація «самашедших» на активістів знизу вгору?
— Це вже сталося, але вони самі не завжди можуть створити власну політичну силу. Так само Майдан не створив нових партій.
— Відчуваєте розчарування?
— Розчарування — це нормально, як і похмільний синдром. Не була такої революції, щоби в її результаті всі одразу стали щасливими і жили так аж до смерті. В українців інший емоційний заряд. Він анархістський і радикальний, до нього додається погана система освіти. Що гірша освіта — то більше емоцій, часто ще й штучними приводами спровокованих. Саме тому в нас до «зради» тяжіють більше, ніж до «перемоги».

Українська мова має стати товаром
— Ви себе ідентифікуєте як російськомовного українського письменника. Чи бачите кордон між російськомовною літературою України та Росії?
— Його найбільше помічають саме в Росії. Там довго точилися суперечки про те, як ставитися до неросійської російськомовної прози. Зрештою істеблішмент критиків погодилися з думкою, що є русофонія, тобто культура, що не має стосунку до країни Росія, але має стосунок до російської мови. Так само, як і 160 років тому, коли виникло поняття франкофонії. Для Росії мова — це маркер. Так само мова важливий маркер для українських націоналістів, які останнім часом почали вживати формулювання «мова окупанта».
— Але ж існує «руський мір» як концепт…
— Він починався як гуманітарний проект Російської православної церкви. Але з часом стало ясно, що це геополітичний проект зі створення мережі агентів впливу. А от словосполучення «мова окупанта» практично апелює до того, щоби поділити країну навпіл — на «ворогів» або ж «потенційних ворогів» і «правильних українців». Мовляв, людина, що розмовляє «мовою окупанта» — це явно хтось «не наш». Якби прийшов україномовний диктатор, за правління якого на вулицях та всіх публічних місцях треба було б розмовляти українською, то вдома люди ще говорили би пошепки російською, а на вулицях вже особи в цивільному з наганом би стежили та стріляли на перше слово російською. От у таких умовах усі б вивчили базову українську та зумисне голосно нею би балакали, аби в них не стрельнули. Але страх несумісний з демократичним суспільством. Якщо воно нормальне та працює за політичними схемами, тобто знає, чого хоче досягти, то люди, котрі борються проти «мови окупантів», мають бути державними службовцями з грошима на нові проекти, що стимулювали б вивчення української.
— Хіба це не утиски російськомовних?
— Це не утиски, а запрошення до дії, і в тебе є вибір — заробляти більше чи не заробляти, ввечері просто сидіти або вивчити мову. Анархісти — люди креативні, вони можуть навигадувати ще багато проектів.
Якщо рухатися від маленького локального проекту — до великого національного, то за кілька років можна змінити ситуацію. Але для цього потрібно щось робити, а не репетувати про «мову окупанта». Українська мова має стати товаром, який вигідно купити. Ось ти її купив, і за її допомогою заробляєш на життя, і діти твої заробляють. Таким чином, через культурну політику ти можеш змінити людську свідомість.
Розмовляла Ірина Славінська, УП

About Author

Meest-Online

Loading...