Посилках з США в Україну

Новини для українців всього свту

Saturday, Aug. 18, 2018

Американськими шляхами Михайла Голинського

Автор:

|

Серпень 02, 2018

|

Рубрика:

Американськими шляхами Михайла Голинського

В Америку Михайла Голинського запросив Дмитро Чутро, балетмейстер філадельфійської опери та директор українського мистецького театру, який влітку 1937 року гостював у Галичині та побував у співака на дачі «Мирослава». Там же й домовилися, що по приїзді до Нью-Йорку Михайло виступить в українських операх «Запорожець за Дунаєм» і «Тарас Бульба», а свій перший концерт дасть 26 листопада 1938-го в «Тавн-голі». Й уже 4 листопада того ж року газета «Свобода» сповістила: «Нью-Йорк. У середу рано прибув сюди на англійськім кораблі «Квін Мері» широко відомий український оперовий співак Михайло Голинський. Він відомий як один із найкращих українських співаків».
Незадовго перед концертом у пресі з’явилося кілька статей із біографією співака, де сповіщалося, що голос М. Голинського нагадує голос Енріко Карузо, але є потужнішим, наповненим простору українського степу, подиху карпатської ночі та безмежності погідного неба. Композитор Михайло Гайворонський, котрий добре знав співака, стверджував, що його голос «могутній, широкий, милий, рівний, слухати його — одне велике задоволення». А скрипаль Роман Придаткевич заявляв, що Михайло — це тип новітнього українського артиста-патріота, котрий, виконуючи свої професійні обов’язки, «без всякого егоїзму пам’ятає про те, що він найперше — громадянин свого народу, який служить піднесенню честі своєї нації».
У правдивості цих слів слухачі переконалися вже на його першому концертному виступі, що відбувся, як і було заплановано, 26 листопада в «Тавн-голі». Публіка справді отримала велику насолоду від виконуваних співаком арій із опер «Аїда» Дж. Верді, «Паяци» Р. Леонковелло, популярних солоспівів «Засумуй, трембіто» Р. Купчинського, «Прийди, прийди» та «Минули літа молодії» О. Нижанківського, «Думка» М. Лисенка, пісень «Зелені гори» й «Довбушева пісня» В. Балтаровича, «Ой, нагнувся дуб високий» М. Гайворонського, «Із сліз моїх» Д. Січинського й інші. Такого репертуару на заокеанських берегах ще ніхто не виконував. І вже наступного дня після концерту часопис «Свобода» повідомив: «М. Голинський співав так, що пісня лилася від душі до душі, а спів був на найвищому співацькому рівні». М. Гайворонський наголосив, що чув Голинського 15 років тому, і дуже цікавився, як він співає тепер і як у нього вийдуть його пісні. Та переконався, що пісню «Ой нагнувся дуб високий», написану 1913 року, він виконав так, що в композитора «аж дух заперло». Відгукнулася й американська преса. Так, у «Нью-Йорк Таймс» сповіщалося, що «Михайло Голинський (тенор) виявив дзвінкий, великий і правдивий оперний голос. Було видно, що це — інструмент величезної могутності».
Але довго в США співак не затримався, і вже 3 грудня прибув до Торонто (Канада), де виступив у престижному «Ітонс Аудиторіумі». Часопис «Український голос» від 30 листопада сповіщав: «Увага, Торонто! Великий концерт короля українських тенорів і одного з найбільших оперних співаків Західної України Михайла Голинського відбудеться в суботу, 3 грудня 1938 року. У його виконанні ви почуєте арії з «Аїди» Дж. Верді, «Тарас Бульба» М. Лисенка, «Андре Шеніє» У. Жордано, «Тоска» Дж. Пуччіні, словацьку пісню «Ей склєнічко склєнена» та українські пісні».
Концерт пройшов на славу. Торонто вітало співака з великою честю та пошаною. А 14 грудня о десятій годині ранку Михайла прийняв Ф. Конбой, мер міста. Вручаючи співакові «золотий ключ» від міста він сказав: «Ви, пане, походите з однієї з найстаріших країн Європи, що має 45 млн населення з дуже музикальними, міцними та славними традиціями, які передавалися віками та стали народними піснями». На що Михайло відповів, що приймає ці слова за честь усьому українському народові.
Ця зустріч відбулася в залі міської ради за участю 200 представників української інтелігенції та 100 запрошених представників влади. Того ж дня знову ж таки в «Ітонс Аудиторіумі» відбувся його другий виступ. Музичний критик Едвард Водсон у часописі The Evening Telegram від 31 грудня 1938 року писав: «М. Голинський — це співак із великою культурою й артистичним вишколом. Культура його голосу наповнена щирості. Своїми піснями він віддає те, що має віддати, а це — найглибші почуття людини. Його пісні вилітають як болі та радощі не як замовлені, а як природні почуття. А що співак віддає їх правдиво, то в цьому особливий чар його співу».
Після Торонто співак здійснив виступи в Монреалі, Садберрі, Порт-Вільямі, а 19 січня 1939-го у Вінніпеґу, де виступив у залі театру «Вокер». Чотиритисячна публіка зустріла його бурею оплесків, після яких із вітальною промовою виступив Джан Брекен, прем’єр-міністр Манітоби. «Його зустріли ентузіазмом, який рідко можна було бачити у Вінніпеґу», — зазначав часопис «Вінніпеґ Трибюн». А The Fort William Times доповнив, що «послухавши М. Голинського, треба лише дивуватися, як це сталося, що такої величі співак досі не виступав у Америці, бо спів його чудовий. Він грав на почуттях слухачів, як музика на арфі».
Ґрунтовну рецензією на виступ співака у Вінніпеґу опублікував композитор, дириґент і музикознавець Павло Маценко, котрий у газеті «Український голос» від 25 січня 1939 року писав: «М. Голинський — великий інтерпретатор чи це у виконанні народної пісні, чи арії італійського майстра. І там, і там він просякає до глибини творів, вибираючи питомі й правдиві для них ознаки й у чистому виді підносить їх слухачам». Музикознавець дав високу оцінку голосу співака, наголошуючи не лише на красі, силі та діапазоні його голосу, але й на пронизливості нюансування та сердечності почувань, де своє яскраве «бельканто» міг довести до піаніссімо.
21 січня українці Вінніпеґу відзначили маестро пишним бенкетом, підчас якого вітальні промови виголосили голова Українського народного дому (УНД) Т. Ферлей і композитор (уродженець Бережан) Є. Турула, а діти нагородили співака вінком із живих квітів у вигляді арфи.
10 лютого М. Голинський виступив у Едмонтоні, в залі кінотеатру «Емпайр» і дав два додаткових концерти в залі УНД, після чого поїхав до Саскатуну, а в час повернення, 26 лютого, ще раз виступив у Вінніпеґу, але вже на сцені «Міської аудиторії». В останньому з концертів брав участь мішаний хор УНД під проводом Павла Маценка та Вінніпезький симфонічний оркестр, більшість учасників якого були з українських родин.
Виступи М. Голинського в Канаді були настільки успішними, що навіть нью-йоркська газета «Русское слово» сповістила: «Місцеві газети відзначають успіх співака та порівнюють його голос із голосом Карузо в розквіті його таланту. У Голинського надзвичайно міцні верхи та чудове бельканто. Цей тенор у чистому вигляді може співати однаково Ваґнера та ліричний репертуар. Рецензенти знаходять у його голосі діапазон ширший, ніж у Джіллі».
9 квітня 1939 року Михайло Голинський виступив перед українською публікою Детройту. Концерт відбувся в залі «Масонік Темпл». «Українська громада в Детройті, — писав Михайло Качмар, — мала вже нагоду чути різних мистців, чужих і своїх, але ще не чула такого тенора. Співав п. Голинський так, як співає співак світової слави. На сцені він виглядав як герой української пісні, яка була ним піднесена до надзвичайної краси». А 23 квітня співак уже мав концерт у Клівленді. Арії з опер співав італійською, а всі інші пісні — українською. Тими іншими були твори композиторів М. Лисенка, І. Недільського, С. Людкевича, М. Гайворонського, О. Бобикевича. «Довбушева пісня» В. Балтаровича, яку виконував останньою, зі словами «Гей по горі, по долині, тяжко жити на чужині, а найкраще на високій Чорногорі», так розхвилювала публіку, що більшість присутніх у залі слухали її зі сльозами на очах. Присутній у залі поет Степан Мусійчук тут же, як то кажуть «на коліні», присвятив співакові поетичні рядки:
Привіт тобі, невсипущий соловію
Української співучої землі,
Що розносиш наші думки й наші мрії,
Наші бажання, надії й жалі.
Наступні концерти співака відбулися в Рочестері, Оліфанті, Йонґставні, Пітсбурґу, Ньюарку, Шамокіні та Філадельфії. Володимир Малевич у пітсбурзькій газеті «Рідне слово» від 18 травня 1939 року писав: «Михайло Голинський у концерті справляє ціле, гармонійне враження — від зовнішнього вигляду — до сили, енергії, темпераменту та інтелігентної інтерпретації кожної пісні. З досить не акустичного Литовського залу під впливом його співу (концерт відбувся 5 травня) моя уява переносить мене до Метрополітен-опери, де я ніби бачу співака в художній оздобі сцени й костюмі Радамеса. Як би його імпозантна фігура, голос і темперамент пасували б героям Ваґнерівських опер».
І знову Нью-Йорк. Користуючись нагодою його приїзду, співака запросили виступити на Всесвітній виставці 18 червня на «Площі миру» перед 60-тисячною аудиторією. Розпочав виступ 500-голосий зведений хор під орудою славетного Олександра Кошиця. М. Голинський виконав «Гетьмани, гетьмани» М. Лисенка, «Ой поля ви, поля» В. Барвінського, «Ой, козаче мій» і «Ой нагнувся дуб високий» М. Гайворонського. «Барва його голосу чудова, — зазначала американська преса, — сила неймовірно велика, викінчення зразково-чисте, інтерпретація знаменита. Його голос домінував по цілій площі. Пісня пливла з душі до душі».
Незадовго після приїзду до США, Михайло Голинський за підтримки Дмитра Чутра домовився з дирекцією Філадельфійської опери «Ла Скала», пройти прослуховування для участі в операх «Аїда» та «Кармен». Проба на затвердження його кандидатури відбулася 5 червня 1939 року в присутності п’ятьох дириґентів, директора театру та мадам Видиспут, покровительки «Метрополітен-опери». Під час прослуховування голос Михайла у великій залі театру дзвенів могутньо та дзвінко, але комісія вважала, що він припустився кількох суттєвих помилок і до виконання названих опер не допустила.
Розчарований таким рішенням комісії, співак відмовився й від участі в опері «Тарас Бульба», яку через місяць мав ставити український мистецький театр Д. Чутра. У партії Андрія його замінив соліст Філадельфійської опери Іван Великанов. На жаль, це була друга й остання спроба співака здобути місце на американській оперній сцені.
Варто нагадати, що це був не перший приїзд Михайла Голинського до Америки. Вперше в Нью-Йорку він побував у жовтні-листопаді 1930 року. Його запросив сюди соліст «Метрополітен-опери», славетний бас Адам Дідур, із нагоди дебюту в МЕТ його доньки Ольги. Ось як описує цю подію сам співак: «Прибув сюди за старанням п. Адама Дідура, мого приятеля й товариша по покликанню. Прибув головно для однієї цілі: поширити свою артистичну кар’єру на Америку, і мушу ствердити, що в тім не знанім мені світі, де так важко пробитися артистові, коли він думає про вищі щаблі, знайшов я в особі п. Дідура щиру людину з широкими артистичними зв’язками, який дійсно щиро й безінтересовно намагався ввести мене в широкий артистичний світ».
За час перебування в Нью-Йорку Михайло не здійснив жодного концертного виступу. Його голос прозвучав там лише раз і то не на сцені, а в гостинній залі генерального консульства Польщі в Америці на прийнятті після дебюту Ольги Дідур, де виконав для гостей арію Радамеса з опери «Аїда» Дж. Верді.
За два місяці співак добре пізнав, чим живуть і дихають українці міста «Великого яблука». Разом із М. Гайворонським він часто навідувався до книгарні «Сурма», власником якої був Мирон Сурмач, культурно-громадський діяч і меценат. «Михайло Гайворонський і Михайло Голинський щодня приходили до «Сурми», вибирали ноти, укладали програми та все говорили між собою про Метрополітарну оперу, куди Голинський думав дістатися, але з цього нічого не вийшло», — занотував п. Сурмач у своїх спогадах «Історія моєї «Сурми». Там же Михайло зустрічався зі своїми приятелями — скрипалем Романом Придаткевичем і бандуристом Василем Ємцем.
Й ось через вісім років він знову опинився в США. Голос той же, але досвіду стало значно більше. Можна ствердити, що то був період його кульмінаційного зростання, про що яскраво засвідчили тріумфальні виступи в Нью-Йорку та містах Канади.
Однак, невдача у Філадельфії боляче вдарила по амбіціях співака та посіяла в душі не тільки невдоволення, але й розчарування. Постало питання, як бути далі? Заробивши трохи грошей, він міг їхати додому, але в Європі було неспокійно. Тож вирішив зачекати кращих часів.
Друзі з Торонто радили Михайлові оселитися в Онтаріо і в серпні 1939 року він придбав у околиці містечка Ґрімсбі ферму та зайнявся господарством. За кільканадцять років у своїх спогадах про ті роки Михайло напише: «Сім років я жив у Ґрімсбі, де мав фарму, великий дім, стайню, дві корови, дев’ять котів і пса». Та досить скоро виявилося, що до цієї справи він зовсім не готовий. «До вас, п. Голинський, робітники приїздять не працювати, а відпочивати», — казали йому сусіди. Та якось справлявся, а коли виникли фінансові проблеми — вирушив у концертний тур містами США. 22 жовтня 1939-го він вже виступав у м. Сиракюз, куди послухати «українського Карузо» прибуло багато українців із Авбурну, Фултону, Ютики, Рому, Геркімеру та Рочестеру. Наступні концерти відбулися в Честері (29 жовтня), Ньюарку (12 листопада), Рочботерні (19 листопада), Баффало (26 листопада), Клівленді (24 грудня) та Йонґставні (31 грудня). Про цей тур співака в рецензії, уміщеній у «Свободі» від 15 січня 1940 року, Володимир Малевич писав: «Цим разом артист виступав із новими піснями, наближеними за змістом до сучасних подій в Україні. «Ой поля, ви поля» В. Барвінського він співав так, що серце кліщами стискало від усвідомлення того, стільки крові та сліз по наших полях вітер розніс, а повінь водами заляла. А в пісні «Коли часом» словами Івана Франка запитував: «Хто це плаче під твоїми дверми та вікном?». Фортепіанний супровід співакові в усіх цих виступах забезпечила молода піаністка Ірина Мусійчук, донька о. Мусійчука, поета та дириґента.
1 березня 1941 року Михайло побував у Піттсбурґу, де взяв участь у Шевченківському концерті, а 2 листопада — у святковому концерті до дня соборності України у м. Карнеґі (штат Пенсільванія). Але то була його участь у спільних концертах разом із іншими колективами та виконавцями. Свої індивідуальні виступи співак розпочав у березні 1942-го з малих міст Альберти. 11 квітня виступив у «Емпаєр-театрі» в Едмонтоні, 6 червня — в Калґарі, після чого виїхав до Торонто, де взяв участь у великому концерті до 100-річчя уродин композитора Миколи Лисенка, що відбувся в престижному «Мессі-голі» і знову повернувся до Західної Канади та дав ще 14 концертів у малих містечках Манітоби. У цих концертах музичний супровід йому забезпечувала Ірина Слюзар, піаністка з Едмонтону, із якою в час репетицій старанно й уважно опрацьовували кожну пісню, працювали над кожним звуком і штрихом. А якось у розмові дівчина запитала співака, чи не перетиналися його шляхи з її батьком Іваном Слюзарем? Від такого запитання Михайло аж сторопів, бо як же не перетиналися, коли вони вчилися разом у Львівській гімназії. Іван був на два роки старшим.
Ірина розповіла, що її батько — уродженець с. Березів, що на Коломийщині, у Вінніпеґу працював редактором часописів «Хлопський параграф», «Канадський українець» і тижневика «Наша сила». Згодом родина перебралася до Едмонтону. Батько помер 1929 року. Мати Катерина (дівоче прізвище Клецор) із Бережан родом. Вона відома аматорка оперної сцени та культурно-громадська діячка. До США приїхала 1908-го, а 16 січня 1910 року вперше у складі першого в Америці українського професійного театру в залі «Сокол-гол» у Нью-Йорку виконала партію Одарки в опері «Запорожець за Дунаєм» С. Гулака-Артемовського. Її сестра Марія (заміжня Боянівська) співала партію Оксани. Про себе Ірина сказала, що народилася 9 вересня 1911-го у Вінніпеґу, незаміжня.
І відчув Михайло у цій людині споріднену душу, а незадовго до завершення концертного туру запропонував Ірині переїхати жити до нього в Ґрінсбі. Згодом у спогадах співак напише: «Як воно дивно в житті складається. Син старого Слюзаря Іван, мій товариш з гімназії, виїхав до Канади десь із четвертої класи, жив якийсь час у Вінніпезі, а після в Едмонтоні, а його донька Ірина, піаністка, одідичила по ньому дім і запросила мене до себе, до Едмонтону, аби я писав оці мої «Спогади», яких я в Торонті ніяк не міг написати».
12 грудня 1943 року в Українському домі Едмонтону відбувся концерт до 100-річчя відходу у вічність Маркіяна Шашкевича. Ірина взяла в ньому активну участь: акомпанувала мішаному хору під керівництвом О. Прийми, солістці Марії Баб’юк, дуету в складі В. Смолик і С. Боцюрківа та матері Катерині, яка виконала соло «Як почуєш вночі» Франка-Січинського. А вже наступного після концерту дня вона виїхала до Ґрінсбі.
Понад два роки Михайло й Ірина прожили на фермі, а в квітні 1946-го перебралися до Торонто. Керівництво Українського національного об’єднання (УНО) допомогло з житлом. 4 квітня того ж року співак виступив у клубі «Червоний трикутник» поблизу Оттави з концертом для вояків канадської армії, де виконав вісім пісень. Співав українською, англійською, польською та словацькою. А за два дні відбувся його концерт у залі Технічної школи. Тут йому вручили грамоту мера Оттави з наданням звання почесного громадянина Канади.
Та, мабуть, до вподоби стала співакові Західна Канада, бо вже 9 травня 1946-го його зустрічав Саскатун. Привертають увагу рядки допису «Голинський у Саскатуні», опубліковані в «Свободі» від 17 травня, де зазначалося: «Не один ішов на його виступ із почуттям непевності, що його голос із ходом немилосердного часу втратив дещо зі своєї величності. Одначе, на миле здивування, по перших тонах його могучого тенора, виявилося, що не бракувало йому ні сили, ні діапазону. Навпаки, його голос скріпився та звучав дзвінко, певно та соковито». Цього разу співак виконав кілька пісень Січових стрільців і зокрема всіма улюблену «Синю чічку».
Гастролі співака тривали три місяці (травень-червень-липень) в трьох провінціях (Альберта, Саскачеван і Манітоба). Виступав у Вінніпеґу й Едмонтоні. Не обминув і таких малих містечок, як Йорктон, Канора, Рома, Кемсак, Арран, Мелвілл і Прінсвін. А на початку 1947-го побував у провінції Квебек. Його концерт відбувся 15 січня в просторій залі «Палє Монкальм» у Квебек-сіті. Цікаво, що преса відзначала не лише його професійний спів, але й музичний супровід, сповістивши, що «При піяніно була молода панна Ірина Слюзар, яка, безперечно виявила великий хист і глибоке розуміння музичних творів, що їх інтерпретував співак».
У той час, коли Михайло здійснював свої тріумфальні виступи, у Львові в нього виростали двоє дітей — син Богдан і донька Мирослава, яких як могла доглядала дружина Галина. Навесні 1944 року вони разом із колективом Львівського оперного театру та балету виїхали спочатку до Кракова, потім до Сілезії, в Ополе. Звідти з хором Городовенка доля загнала їх до німецького Габленца, де працювали на фабриці. Відтак до Кемптену та Тироля. Тут через міжнародну організацію «Червоний хрест» Галина знайшла адресу чоловіка й у листі просила допомогти еміґрувати до Канади. Михайло тут же вислав запрошення й оплатив дорогу.
У вересні 1947-го всі троє прибули літаком до Торонто. Зустріч була зворушливою. Батько зі сльозами на очах обіймав своїх дітей, яких залишив підлітками, а зустрічав дорослими людьми: Богданові на ту пору виповнився 21 рік, а Мирославі — 19. Всю дорогу від летовища до будинку УНО, де він орендував дві кімнати, серця прибулих повнилися радістю та світлими надіями, а прибувши в помешкання, Михайло повідомив, що вони будуть жити в цій кімнаті, а він із дружиною — в кімнаті напроти. Та простір наповнився смутком. Діти розгублено опустили очі додолу. Галина, щоб не показати сліз, задивилася в вікно. Довго в орендованому Михайлом помешканні вони не жили.
Аби заробити собі на життя, Галина перекваліфікувалася на дириґента: керувала хором «Сурма» у Віндзорі, а повернувшись до Торонто, — мішаним хором при Українському народному домі, згодом — хором «Боян» при Українському національному об’єднанні. Ставила вистави, оперети, організовувала концерти.
У доньки Мирослави виявилося приємне сопрано й вона кілька разів виступила зі соло на сцені та записала на платівку пісню «Затремтіли струни» на слова О. Олеся з музикою В. Безкоровайного, а невдовзі вийшла заміж за Івана Андрейка та виїхала до Маямі. Богдан вступив до Торонтського університету. У нього з батьком налагодилися добрі стосунки та взаєморозуміння.
Від часу прибуття до Торонто Михайло Голинський активно долучився до громадського життя української спільноти. Він усе ще був при доброму здоров’ї, міцної статури, кремезний, широкоплечий, повний сили та духу. Його голос можна було почути на організованих українською громадою вечорах до ювілейних дат Т. Шевченка, Лесі Українки, І. Франка. У січні 1953 року співак побував у Баффало й узяв участь у концерті до свята проголошення державності та соборності України. Місцева преса відзначила, що «гість із Торонто М. Голинський блискуче виконав «Молитву» з опери «Запорожець за Дунаєм» С. Гулака-Артемовського та пісні «Ой Дніпре мій, Дніпре М. Лисенка, «Синю чічку», «Пісню про Нечая» та «Ой, козаче мій» М. Гайворонського».
Того ж року журнал «Нові дні» за лютий сповістив читачам про випуск у світ двох патефонних платівок, на яких Михайло записав чотири українські пісні — «Гетьмани, гетьмани» М. Лисенка на слова Т. Шевченка, «Черемоше, брате мій» і «Зелені гори» В. Балтаровича й українську народну пісню «Ой, ходив, чумак». Їх записали в супроводі симфонічного оркестру, оркестровку здійснив композитор Василь Безкоровайний. У повідомленні йшлося, що «їхня поява є цікавою новинкою в культурно-мистецькому житті української спільноти й немає потреби доводити вагомість цього здобутку, тим більше, що платівки користувалися великим попитом у покупців».
31 березня 1953-го українські мистецькі сили Торонто в залі «Мессей-гол» здійснили постановку опери «Купало» А. Вахнянина. Це відбулося за участю хору, оркестру та солістів під орудою відомого дириґента й композитора Лева Туркевича. Головні партії виконували Роксоляна Росляк (Одарка), Йосип Гошуляк (Батько), Михайло Голинський (Степан), Леонід Сірко (Максим). Опера йшла в концертному виконанні. Її повтор відбувся 8 квітня 1959 року. Це були перші й останні виступи співака на оперній сцені в Америці.
7 грудня 1955-го в Торонто заснували Літературно-мистецький клуб «Козуб», який мав на меті збереження та розвиток української культури на канадській землі. Його ініціатором став Григорій Манько-Ярошевич, заслужений артист України, керівник українського народного театру, а першим головою товариство затвердило Петра Волиняка, редактора журналу «Нові дні». Загалом у товаристві було 43 особи, серед яких малярі, співаки, поети, письменники, зокрема У. Самчук, П. Волиняк, Б. Гошовський, М. Дальний, М. Приходько, Б. Олександрів, І. Черняк, П. Черняк, С. Федчук, К. Олешкевич. А. Бабич, Г. Новаківська, І. Мороз та інші.
У березні наступного року Михайла обрали до управи «Козуба», а 1959-го він її очолив. У книзі спогадів «Й свого не цурайтесь», відомий бас Йосип Гошуляк писав: «Я познайомився з М. Голинським тоді, коли він був уже на схилі свого віку, дуже рідко виступав на сцені, а більше займався культурно-громадською діяльністю. Він був головою літературно-мистецького товариства «Козуб» у Торонто й чимало спричинився до пожвавлення діяльності цього мистецького об’єднання. Кожної п’ятниці на козубівських вечорах М. Голинський виглядав якось особливо святково і настроєво. Завжди акуратно одягнений, обов’язково у вишитій сорочці, він ласкавою усмішкою вітав прибулих на вечір. А після його закінчення так само чемно просив прибути на черговий вечір». У «Козубі» проводилися виставки, відбувалися концерти, наради, зустрічі з видатними особами. Михайло з честю очолював його впродовж трьох років.
Визначною подією української громади Торонто стало 10 лютого 1956 року. Цього дня на сцені «Мессей-голу» відбувся концерт української симфонічної музики. Виступав симфонічний оркестр, очолюваний Левом Туркевичем. У програмі були «Увертюра до опери «Тарас Бульбі» М. Лисенка, «Сюїта пам’яті Лесі Українки» А. Штогаренка, «Галицький танець» із опери «Золотий обруч» Б. Лятошинського, кантата «Кавказ» С. Людкевича. В останній із них Михайло Голинський по-молодечому потужно виконав соло зі словами «Тоді, як, Господи, святая на землю слава прилетить».
Позитивна діяльність мистця не залишилася непоміченою. 9 грудня 1956-го в залі Українського народного дому в Торонто відбувся великий концерт із нагоди 30-річчя його мистецької діяльності. Для цього організували ювілейний комітет, який очолив мистець Михайло Дмитренко, тодішній голова «Козубу». На вечорі були присутні архієпископ Михаїл та єпископ Ізидор Борецький. У мистецькій частині взяли участь віоленчелістка Христя Колесса, вокальний дует у складі Іраїди та Петра Черняків, співаки Антоніна Піддубна-Лисенко, Яків Самотілка, Стефанія Федчук, Люба Ганущак, Ярослав Семчишин, Григорій Хведченко, колектив хореографічної студії «Аполлон» під керівництвом Анни Заварихіної, чоловічий хор «Прометей» під орудою Лева Туркевича. Ювіляр охоче виконав «Минули літа молодії» О. Нижанківського, «Черемоше, брате мій» С. Людкевича, «Ой, козаче мій» М. Гайворонського та «Чорна хмара в полонині» В. Балтаровича.
На одному з музичних вечорів у «Козубі» 1967-го стало відомо, що співак має намір залишити Торонто й виїхати до Едмонтону. Так воно й сталося. У прощальному листі до громадськості Михайло писав: «Цим повідомляю всіх моїх Приятелів, Товаришів, Краян, Знайомих і тих, кому це цікаво, що я невдовзі (на якийсь час) переїду до Едмонтону, де буду мати більше часу та спокою для зібрання матеріалу на видання моїх «Споминів». Для списування споминів треба мати час і спокій, чого я в Торонті не маю».
В останні роки життя в листі до композитора Антіна Рудницького Михайло писав: «Нині 7 лютого 1971 року. Я, після цілорічної перерви, беруся врешті, до своїх спогадів. Які, почавши так замашисто, повинен вже закінчити. До речі, 2 січня ц. р. я рвучко увійшов у 81-й рік свого бурхливого, неспокійного мандруючого життя». На що п. Рудницький відповів: «То, що ти вирішив почати 81-й рік життя? Ніяк не розумію. Просто витребеньки пенсіонера. Але раз це вже сталося, то я якнайсердечніше примушений тобі побажати 91-х уродин, а далі, побачимо!».
Коли 26 листопада 1972-го Йосип Гошуляк виступав із концертом у Едмонтоні, Михайло зайшов до його кімнати та побажав доброго виступу. Йосип занотував: «Глянувши на нього, я помітив, що він хоч і не молодий вже віком, видався мені таким же юнацьким, бадьорим і оптимістичним, яким я знав його раніше». Михайло й справді тримався досить добре. Сприяв цьому його образ життя. Він не вживав алкоголю, не палив цигарок і не їв м’ясива, був правдивим вегетаріанцем.
Помер Михайло Голинський 1 грудня 1973 року в Едмонтоні. Його тлінні останки поховали під звуки пісні «Видиш, брате мій» на кладовищі св. Михайла в Едмонтоні. А вже 25 лютого 1974-го в газеті «Канадійський фармер» було опубліковано звернення: «Громадський комітет у складі М. Суховецького, М. Сапуляка, І. Слюзар, О. Крайківської-Прокоп і Р. Осташевського просять, всіх хто бажає зложити жертву на пам’ятник М. Голинському. Маестро М. Голинський ширив українську пісню й чарував її красою своїх і чужих на рідних землях і на еміграції, головно в Канаді та США й тому українці цих країн повинні щиро поставитися до цього заклику». Невдовзі на його могилі встановили великий чорний хрест. 1993 року, вже за Незалежної України, стараннями оперного та концертно-камерного співака Сергія Козака «Спогади» було видано в Києві у видавництві «Молодь». Однак, це видання не вдовольнило Богдана Голинського, сина співака, найперше тому, що помітно різнився мовний стиль авторського тексту, який осучаснили в Києві. Син хотів бачити батькові «Спогади» в оригіналі та розпочав підготовку нової редакції. Нове видання побачило світ 2006-го у львівському видавництві «Апріорі». Там є такі слова: «Пишу ці спомини в домі панни Слюзар, де маю «святий» спокій». Гарно сказано й не треба більшого. Але сумно від того, що за 30 років спільного життя, догоджання, доглядання, терпіння, автор не знайшов у своїх «Спогадах» тепліших слів від «пані Ірина Слюзар», «моєї приятельки Ірини Слюзар» і «панни Слюзар».
13 серпня 2010-го в Дорівському лісництві біля Яремче на Івано-Франківщині було відкрили пам’ятний знак Михайлові Голинському. Встановили його за ініціативи Львівського музею ім. Соломії Крушельницької. Коштами допоміг Богдан Голинський. У Львові, Коломиї й Івано-Франківську є вулиці М. Голинського.

Анатолій Житкевич

About Author

Meest-Online

Loading...