Посилках з США в Україну

Новини для українців всього свту

Friday, May. 25, 2018

Актор із Божої ласки

Автор:

|

Листопад 22, 2012

|

Рубрика:

Актор із Божої ласки

«Торонто й, зокрема, українській громаді пощастило тим, — писав театральний і громадський діяч Михайло Ґава, — що після Другої світової війни тут скупчилася творча інтелігенція, у тому числі професійні актори, які до війни працювали в театрах України. Ми мали змогу насолоджуватися театральним мистецтвом таких заслужених акторів, як Григорій Манько-Ярошевич, його дружина Антоніна Ярошевич-Степняк, Лавр Кемпе та Ганна й Михайло Тагаїви. Це були мистці, яких полюбили тисячі глядачів, а їхня професійна гра високо оцінювалася критиками та знавцями театрального мистецтва».

І справді, саме ці діячі починаючи від 1950-х рр. були причетні до справжнього розквіту театрального та музичного мистецтва не тільки Торонто, а й усієї Канади. У цьому нарисі ми розповімо про актора, співака та режисера Михайла Тагаїва, якого колись сам великий Петро Саксаганський назвав «актором із Божої ласки».
Михайло Тагаїв народився 25 січня 1885 року в Харкові. Свої виступи на сцені він розпочав 1902 року як актор театру П. Саксаганського й І. Карпенка-Карого, а з 1905-го працював у трупі М. Кропивницького. Уже тоді він запам’ятався глядачам у ролі Гаврила у водевілі Михайла Старицького «Як ковбаса та чарка», у якому грав разом із Марком Кропивницьким і Марією Заньковецькою.
Щоправда, почалося все з досить прикрого курйозу. Так, коли Михайло скидав чоботи з Марка Кропивницького, який виконував роль Шпоньки, той так безжалісно пхнув його ногою, що він упав і сильно вдарився головою об підлогу. Така поведінка «батька українського театру» просто шокувала молодого актора, але це не відбило йому охоти до театру й він не тільки став продовжувачем школи славетних українських корифеїв, а навіть у деяких ролях перевершував їх.
Із великою приємністю згадував актор Марію Заньковецьку, яка ставилася до нього з повагою. На святковому вечорі з нагоди свого 80-річного ювілею в Торонто актор зізнався, що якось після вистави «Доки сонце зійде» М. Кропивницького велика артистка запитала в нього: «Чому це твоя рука, хлопче, так ходила по моїй спині, як по барабані?» На це Михайло відповів, що то зі страху перед її високим авторитетом. І почув від неї: «Ой, мій любий хлопче, ти ж такий гарний, що я кращого не уявляю!» І саме того вечора він із вдячністю поцілував руку видатної акторки.
Носила театральна доля мистця Україною. За чотири десятки років акторської діяльності М. Тагаїв попрацював у театрах Дніпропетровська, Вінниці та Харкова. У Харківському народному театрі він зустрів своє кохання в особі Ганни Малієвої, 18-річної актриси театру Л. Сабініна, яка згодом стала його дружиною. Це були роки творчого злету актора, що визнавали не тільки глядачі, а й колеги по сцені. Так, актор Доміян Козачківський, коли Михайло застудився та не зміг вийти на сцену, навідріз відмовився виконувати роль Копистки в п’єсі «97» Миколи Куліша, заявивши, що він ніколи в цій ролі не буде таким, як Тагаїв, а славетного Гната Юру, який вийшов на його заміну, глядачі сприйняли з холодком.
Окрім театральних ролей Михайло успішно виконував ще й оперні партії, зокрема Возного в «Наталці Полтавці», Скули в «Князі Ігорі» П. Бородіна, Свата в «Русалці» О. Даргомижського, Йонтека в «Гальці» С. Монюшка та Крушина в «Проданій нареченій» Б. Сметани. Спеціальної вокальної школи та підготовки він не мав, але його голос від природи володів властивістю тривалого співу, як це вимагається в опері. А що ж до діапазону, то голосова шкала його голосу була настільки широкою, що це дозволяло йому виконувати як баритонові, так і тенорові партії. Щоправда, із роками він усе-таки став баритоном, що дало змогу називати співака неповторним Возним.
Після захоплення України німцями Тагаїви й далі жили в Харкові, а навесні 1944-го переїхали до галицького Самбора, де створили театральну трупу, із якою часто виступали в містах і селах західної України. Саме тут його вперше почув і побачив відомий театрознавець Валеріан Ревуцький, який у своїх спогадах про актора писав: «Одного вечора трупа ставила побутовий водевіль Велисовського «Бувальщина», мистецькі якості якого – далеко не найкращі. Але старий водевіль засяяв новими барвами завдяки виконавцеві ролі дячка Михайлові Тагаїву. Із простої цієї ролі актор робив шедевр. На сцені був справжній сільський дячок, правдивий у своїй поведінці, без жодного натяку на шаржування й історично правильний».
Наприкінці квітня 1944-го сім’я Тагаївих виїхала до Німеччини, де по закінченні війни в Аллендорфі разом із визначним актором і співаком Григорієм Маньком Михайло заснував театр «Ренесанс». Ставили переважно вистави побутового репертуару, найчастіше — «Наталку Полтавку» Котляревського-Лисенка, «Запорожця за Дунаєм» Гулака-Артемовського, «Катерину» Аркаса та «Майську ніч» Гоголя-Лисенка. У складі акторів і співаків театру окрім Тагаївих і Маньків були А. й Т. Мартинюки, Є. Павловська, О. Дубравська, А. Степовий, С. Шульга, М. Бассалів, В. Пастернак, Ф. Зінченко, В. Довганюк, Л. Волянська й інші. І хоч, як на думку деяких театральних критиків, сама назва «Ренесанс» не зовсім пасувала такому складу вистав, але ці п’єси вже тоді були далекі від закостенілого «намулу» соціалістичного реалізму.
Так тривало до січня 1950-го, коли Маньки, змінивши прізвище на Ярошевичі, виїхали до Канади. Про це в газеті «Наш шлях» від 25 січня 1950 року повідомлялося: «Театр «Ренесанс» закінчив свою діяльність у Німеччині. По виїзді до Канади художнього керівника Г. Ярошевича та його дружини А. Степняк, єдиний постійний український театр у англійській зоні Німеччини «Ренесанс» завершив свою діяльність. Театр здійснив там коло 300 виступів (опер, оперет, драм і комедій), 100 концертів і інших виступів».
Ярошевичі прибули до Канади й оселилися у Вінніпезі. Уперше на сцені їх почули як співаків 26 лютого 1950 року в залі Українського національного дому. А 23 березня на канадській землі вони створили новий «Ренесанс», який розпочав свої виступи 10 квітня «Запорожцем за Дунаєм». Партію Карася співав Г. Ярошевич, Одарки — А. Степняк-Ярошевич, Імама — Й. Гошуляк. Тагаївих серед учасників вистави не було. Найпершою про них написала газета «Український голос» від 30 травня 1951-го, де в короткому повідомленні за підписом Уласа Самчука йшлося про те, що вже зі зими в Торонто під керівництвом видатного оперного співака й актора Григорія Ярошевича та за режисурою Михайла Тагаїва діє «Український народний театр». «Розпочали, — як писалося в газеті, — «Наталкою Полтавкою». — Наталка — А. Степняк, Петро — В. Самотілка, Виборний — Г. Ярошевич, Возний — М. Тагаїв, Терпелиха — Г. Тагаїва, Микола — В. Довганюк».
Далі були драма «Трьома шляхами», Ф. Лемешки та опера «Запорожець за Дунаєм» С. Гулака-Артемовського. А невдовзі театр побував із виставами в Гамільтоні, Сан-Катеринсі та Монреалі, після чого здійснив тривалий тур містами Західної Канади, починаючи та закінчуючи його у Вінніпезі.
Українська преса високо оцінила новий колектив акторів. Та чи не найбільшої похвали вдостоївся саме М. Тагаїв, про що в газеті «Український голос» від 4 липня 1951-го писалося: «Несподіванкою для місцевого глядача був М. Тагаїв — актор великої рутини й блискучого таланту. Глибоким розкриттям образу, почуттям міри, безпосередністю і природним гумором він від першого й до останнього слова був у нерозривному контакті з глядачем і без сумніву поставив себе в ряд найкращих мистців сцени».
У лютому 1953-го українська громадськість урочисто відзначила 40-річчя творчої діяльності актора. І як же були всі стурбовані, коли почули, що через кілька тижнів після цього він важко захворів. Переживали всією громадою. І Михайло не тільки одужав, а вже 26 квітня представив на суд глядача драму «Брат на брата» О. Лугового. А потім театр розпочав підготовку до поїздки у Філадельфію, яка відбулася у квітні 1952 року. Цього разу театр представив філадельфійцям музичну комедією «Майська ніч» Гоголя-Лисенка.
Зростала майстерність колективу. Здійснювалися все нові й нові постановки. І серед них – «Перехитрили», «Сватання на Гончарівці», «Маруся Богуславка», «Степовий гість», «Суєта», «Ой, не ходи, Грицю», «Домаха» й інші. Однак неперевершеними, як і раніше, залишалися «Наталка Полтавка», «Майська ніч», «Суєта» й «Запорожець за Дунаєм».
1953 року в Торонто було засновано театр «Заграва», ідейним натхненником якого став актор і режисер Юрій Бельський. Шкода тільки, що труднощів обом їм не бракувало. Про це письменник і видавець Богдан Гошовський у статті «Український театр у Канаді» писав: «Сьогодні в Торонто формально існує два українських театри. Кажемо «формально», бо чи можна на ділі назвати театрами два гурти, які без будь-яких засобів, без театральної зали та сцени, до того у своїй більшості працюючи вдень у різних фабриках, — усе ж намагаються не погасити у своїх душах святого вогню і служити театральному мистецтву».
До 1966 року Григорій Ярошевич і Михайло Тагаїв утримували свій колектив, після чого зайнялися приватною педагогічною практикою. В останні роки життя пан Михайло довго хворів. Однак ніколи не скаржився на долю й до кінця зберіг виняткову пам’ять. Він любив життя, любив молодь, за що його називали «громадським батьком». Востаннє на сцені актор постав у ролі Старого у виставі «Безталанна» І. Карпенка-Карого.
30 травня 1965 року українська громадськість Торонто врочисто відзначила 80-річний ювілей мистця, а через рік (31 січня 1966-го) у залі УНО відбувся вечір завершення його театральної кар’єри й прощання з публікою. Вітальні слова акторові виголошували: відомий оперний співак Михайло Голинський, багаторічний приятель і колега Григорій Ярошевич, а також І. Боднарчук — від культурно-мистецького товариства «Козуб», а Б. Зорич — від Українського народного союзу. У мистецькій частині взяли участь співачка Соня Сахно, актор В. Довганюк і поет Л. Безкровний.
Під час Великодніх свят 1972 року Михайла Тагаїва відвідали оперний співак Йосип Гошуляк і поет Борис Олександрів. Актор зрадів їхньому візиту, намагався жартувати, підтримувати розмову, хоч виглядав змарнілим, а очі були наповнені сумом. «Ну, що ж, — сказав він на прощання, — пожили досить, треба й міру знати».
Михайло Тагаїв помер 13 травня 1972 року в Торонто, на 87-му році життя, залишивши в смутку дружину Ганну. Тлінні останки актора й співака було поховано на кладовищі Норд-Йорк. Прощання з покійним відбулося в похоронному закладі «Кардинал», а панахиду відспівано було в соборі Св. Володимира на Батурст.
Самою долею йому судилося замкнути той неповторний період розквіту українського побутового театру. Це був один із мистців перехідного покоління, які дотримувалися стилю, закладеного ще видатними корифеями сцени М. Саксаганським, М. Кропивницьким, І. Карпенко-Карим. У житті він був людиною без жодної зарозумілості, а в театрі — «ідеальним ансамблістом». Пощастило актору виступити й у кіно. Восени 1952-го він узяв участь як режисер і виконавець партії Цвіркуна в кінофільмі-опереті «Чорноморці» Миколи Лисенка, прем’єра якого відбулася 4 жовтня в престижному залі «Мессей-гол», а через рік — режисерував «Гуцулку Ксеню» Ярослава Барнича.
Це був мистець великого формату, який у кожну зіграну ним роль вкладав усього себе, увесь свій потенціал, він був актором, що вмів донести до глядача кожне слово художнього змісту – чи то драми, чи то комедії, і став гордістю українського театру Торонто й цілої Канади. Головним його здобутком як актора вважалися ролі Каленика («Майська ніч»), Гаврила («Як ковбаса та чарка» М. Старицького), Івана («Дай серцю волю» М. Кропивницького), Черевика («Сорочинський ярмарок» М. Гоголя), Копистки («97» М. Куліша), Печеного («Республіка на колесах» Я. Мамонтова) і Дзюби («Фея гірського мигдалю» І. Кочерги). Є мистці, праця яких залишається на довгі роки пам’яті майбутніх поколінь, і серед них завжди буде ім’я Михайла Павловича Тагаїва.

Анатолій Житкевич

About Author

Meest-Online

Comments are closed.

Leave A Reply

Loading...