Новини для українців всього свту

Tuesday, Oct. 27, 2020

100 років від дня смерті Панаса Мирного

Автор:

|

Березень 04, 2020

|

Рубрика:

100 років від дня смерті Панаса Мирного
Панас Мирний

Про цього класика української літератури є не так багато бібліографічних даних. Кажуть що докладніше про нього знали лише близькі друзі. Наприкінці 1913-го київський тижневик «Спутник чиновника» опублікував невеличку інформацію «Юбилей А. Я. Рудченко», в якій розкрили псевдонім, вік та освіту письменника. Тоді йому було 65 літ, п’ятдесят два творчого і сорок два літературного життя!
Панас Мирний (Панас Якович Рудченко) народився 13 травня 1849 року в Миргороді на Полтавщині, в родині бухгалтера Яківа Рудченка. Після кількох років навчання в Миргородському парафіяльному, а потім і в Гадяцькому повітовому училищі (1858-1862), 14-літній хлопець пішов на роботу. Чиновницька служба юнака почалася 1863-го в Гадяцькому повітовому суді. Наступного року він перейшов у повітове казначейство помічником бухгалтера, а згодом, після короткочасного перебування у Прилуках, займає цю ж посаду в Миргородському казначействі. Так минули перші вісім літ служби в невеликих містах Полтавщини.
На цей час припадають його перші спроби літературної творчості та фольклорної діяльності. Частину зібраних Рудченком фольклорних матеріалів згодом опублікував його брат Іван Білик у збірниках «Народные южнорусские сказки» (1869-1870) та «Чумацкие народные песни» (1874). З 1871-го Панас Рудченко жив і працював у Полтаві, займаючи різні посади в місцевій казенній палаті. Його не вабила чиновницька кар’єра і він починає пробувати свої сили в літературі.
Уриваючи час від відпочинку, просиджуючи вечори за письмовим столом, він із натхненням віддається улюбленим заняттям. Вірш «Україні» й оповідання «Лихий попутав», підписані прибраним ім’ям Панас Мирний, з’явилися за кордоном, у львівському журналі «Правда» 1872 року, адже в Російській імперії українське слово зазнавало переслідування.
Із 1875-го письменник брав участь у роботі нелегального революційного гуртка «Унія». Коли 1914 року заборонили вшанувати пам’ять Шевченка, письменник висловив глибокий протест і обурення діями російської шовіністичної влади у своїй відозві.
Оцінюючи творчість Панаса Мирного Іван Франко писав: «Панас заглянув у душу чоловіка глибоко-глибоко». Співробітники Панаса Мирного по казенній палаті М. Корсунський і В. Станіславський у 1927-1928 рр. поділилися своїми спогадами про письменника і визначили його місце в літературі.
Найбільшим досягненням у «мирнознавстві» тих років була підготовка Інститутом Тараса Шевченка шеститомного видання творів Панаса Мирного. Водночас вийшов у світ критично-біографічний нарис С. Єфремова «Панас Мирний», що ґрунтувався на хибних методологічних засадах: постать письменника висвітлювали відірвано від історико-літературного процесу, до того ж його втягнули у вигадану контрреволюційну організацію «Спілка визволення України».
Наприкінці 1920-х і на початку 1930-х навколо постаті Панаса Мирного спалахує дискусія про визначення його світогляду і зовсім завмирає інтерес до фактів життя та творчості письменника. Тоді з’являлися публікації «Із сатиричних віршів П. Мирного» (1929) та «Коломийки» П. Мирного (О. Я. Рудченка)» І. Лютого (1930); «Листи Михайла Старицького до Панаса Мирного» Ю. Циганенка (1930) та інші. На увагу заслуговує й праця І. Ткаченка, котрий докладав великих зусиль до здійснення шеститомного видання творів Панаса Мирного. Він написав статтю «До питання про джерела світогляду П. Мирного» (1930), в якій йому приписав «дрібнобуржуазну суть ідеології». А Л. Рублевська у своїй статті «Пейзаж у прозі Мирного» (1930) відкрито звинуватила письменника в буржуазних поглядах.
Із хрестоматійного «замороження» Панаса Мирного вивело 90-річчя від дня народження та 20-річчя від дня смерті письменника. Тоді з’явилося чимало ювілейних статей, зокрема, Є. Кирилюка (1939), в якій він стисло розкрив ідейний зміст завершених прозових творів, охарактеризував драматичну спадщину. Цей же автор в статті «Недрукована повість Панаса Мирного «Голодна воля» (1940), ознайомив читачів із ідейним змістом і художніми особливостями до того часу майже не відомого твору. Для дальшого поповнення біографічних відомостей певне значення мала стаття Г. Нудьги «Мирний в Полтаві» (1940). Дослідник розвінчав леґенду про «фейєрбахівську» замкнутість письменника, яку так підкреслювали в ювілейних статтях, довівши його участь у громадському житті Полтави, дружбу з культурно-громадськими діячами та письменниками, а також подав характеристику власної бібліотеки Мирного, яка і на ті часи була вже розпорошеною, на її матеріалі вказав час і спосіб знайомства юнака з поезією Шевченка, в т. ч. зі забороненою.
Новим поштовхом до «мирнозавства» став столітній ювілей 1949-го. Цій даті присвятили наукову сесію Академії наук (АН) УРСР. Доповіді з неї склали основу 14-го тому збірника «Радянське літературознавство» (1950), де публікували виключно «мирнівські» матеріали. З аналізом реалізму письменника та його ідейно-естетичних засад виступили О. Білецький, Є. Кирилюк, М. Бернштейн та інші, котрі вперше чітко визначили Мирного як письменника-демократа і підкреслили його літературну цінність.
Нові відомості про особу Панаса Мирного подав у статті «Останній період життя і творчості Панаса Мирного» П. Падалко, зокрема, про участь письменника в організації урочистого відкриття пам’ятника І. Котляревському 1903 року. Науково-біографічну цінність мала публікація в цьому збірнику юнацьких щоденників автора за 1865-1870 рр., підготовлена М. Сиваченком. На увагу заслуговує видання у 1954-1955 рр. п’ятитомного зібрання творів Панаса Мирного, підготовленого співробітниками Інституту літератури ім. Тараса Шевченка АН УРСР. Там уперше опублікували ряд незавершених творів, листи, промови і статті письменника — дуже цінний біографічний матеріал. На увагу заслуговують праці С. Зубкова та М. Сиваченка, котрий у своїй статті «Творчість Панаса Мирного періоду першої російської революції» (1956) з’ясував ідейно-художній зміст творів письменника того періоду й ознайомив читачів із другою, неопублікованою і досі невідомою частиною оповідання «Пригода з «Кобзарем».
Справжнім внеском у вивчення творчої лабораторії Мирного і Білика є монографічне дослідження М. Сиваченка «Історія створення роману «Хіба ревуть воли, як ясла повні?» (1957). Новим висвітленням прозового доробку письменника відзначають і праці цього ж автора «Корифей української прози» (1967), «Уваги до оповідання «Лихий попутав» (1968), «Панас Мирний і доля його літературної спадщини». Найпліднішим і найпривабливішим дослідником виявився М. Пивоваров. Він опрацював гори архівного матеріалу, вказав на чимало нових джерел, порушив питання про участь Панаса Мирного в полтавському гуртку «Унія» і прагнув з’ясувати політичне обличчя цієї організації. Літературознавчу цінність мають монографічні дослідження Пивоварова «Проза Панаса Мирного 70-х років» (1959) і «Майстерність психологічного аналізу» (1960), «Панас Мирний. Життєвий і творчий шлях».
Багато цінних матеріалів про Панаса Мирного подав його син Михайло. Завдяки цьому «вийшли» з архіву такі невідомі раніше читацькому загалу твори, як ранні оповідання «Ганнуся» і «Жидівка», фрагменти з незавершених великих прозових полотен «Сколихнув», «Струс. Карло Карлович», «Халамидник», «Палій», «[Хома Боровик]», «[Міщани]», «[У тюрмі]»; драматичні твори «Не вгашай духу!», «Гнибіда», «[Українофіл]»; переклади «Короля Ліра», «Думи про Гаявату» та ін. По-новому розкрився ідейний зміст творів через доповнення «[Родини Бородаїв]» ще двома великими фрагментами — «[Головиха]» і «Учителька», а «Пригоди з «Кобзарем» — другою, «відсіченою» частиною.
Панас Мирний жив і творив, коли на українське письменство наклали валуївсько-емські заборони, які замінив не менш трагічний соцреалізм. Але його ім’я належить до когорти тих, хто завдяки сильному характерові не скорилися цьому часові і своєю творчістю досягав успіху.
Найвідоміші його твори — «Хіба ревуть воли, як ясла повні», «Повія», «Товариші», «Лихі люди», «Лимерівна», «Казка про Правду і Кривду», «Морозенко» — вони збагачують духовні цінності українського народу.
Помер Панас Мирний 28 січня 1920-го. Поховали його у Полтаві. Його дружина Олександра Шейдеман була молодшою за чоловіка на 14 років. Старший син Віктор закінчив Московський університет, загинув 1915 року у боях під Рівним. Середульший син Михайло навчався у Варшавській політехніці, згодом перевівся у Катеринославський політехнічний інститут. Під час громадянської війни служив спершу у Добровольчій армії, згодом у Червоній армії. Пізніше був директором музею Панаса Мирного в Полтаві (1940-1961, з перервою в роки війни). Син Юрій загинув під час бойових дій на Кавказі 1942-го. Молодший син Леонід закінчив гімназію, його вбили під час радянсько-української війни.
Постать Панаса Мирного і досі популярна в Україні, у Полтаві створили його меморіальний музей, назвали одну з вулиць в місті, відкрили пам’ятник письменнику. 1999 року на його честь було викарбували пам’ятну монету. Постать Панаса Мирного увійшла в історію української літератури величаво і достойно. Він — прозаїк-новатор, котрий порушив суспільно важливі морально-етичні питання своєї епохи. Без нього наша література була б значно убогішою. Не даремно О. Гончар якось сказав: «Панас Мирний — перший симфоніст української прози». Вічна йому пам’ять!

Ярослав Стех

About Author

Meest-Online

Comments are closed.

Leave A Reply